"Ольга Кобилянска. В недiлю рано зiлля копала" - читать интересную книгу автора Але нi. п┐ всi бояться. Вона страшна, могуча з сво║ю силою чарiв. А
потiм i тим, що з жiнок в ┐х громадi вона вiком найстарша, i через те забезпечена вiд всяких нападiв ушануванням, яке вiдда║ться циганами в кождiй громадi найстаршiй жiнцi. Раду, певно, також, хоча i який мстивий та скорий в учинках, не посмi║ ┐й заподiяти лиха. Але, може, товариш його потерпiв, як повернув у шатро мiж сплячих i збудив його. Йому одному Раду не все довiряв, закидуючи, що вiн не Раду, а його,_ бiдного музиканта, вважав за старшину. Та будь-що-будь, добре, що вже Мавра вирвана з його рук. Хоч i яка ┐┐ дальша доля мiж чужими жде, особливо спочатку, то хоч остане при життi, не стане калiкою. А дитина ┐┐ також, будь ┐┐ батько i не циганом, не буде вбита, мов звiрина. Знайдуть добрi люди, змилосердяться, i нi мати, нi син не загинуть мiж ними. А з часом, якщо вiн, Андронатi, не загине... вiднайде ┐х, i вони прилучаться до iншо┐ громади. До того часу i лють Раду остигне. Бiдна Мавро! Яке буде тво║ пробудження в лiсi пiд смерекою? "Мавро!" - кричала з болю душа, ридало серце батькове, i знов сльози залляли його вид. Iшов далi майже навпомацки. Нiколи такого гiркого жалю не зазнавав ще в сво┐м життi, як сими днями. Волiла би була вона малою вмерти, як в найкращих лiтах от таким способом осиротiти, змарнуватися. "Через що?" - крикнув розпучливо, ударивши так само з дикого жалю в долонi. Коли взяв ┐┐ грiх в сво┐ сiтi? Вона ж не смiла чужого чоловiка i рукою дiткнутися, а вона грiшна... Господи боже!.. Та ба! вiн вже зна║ коли; тодi, як стала ходити мiж пани ворожити, i за його, Андронатi, скрипкою смутнi пiснi спiвати, а йому, Тодi знайшовся вовк на ┐┐ красу i молодiсть - до чого дiйшло. А вiн, бiдолашний? Куди йому вертати? Хiба пiде просто до пусти i прилучиться там до яко┐ громади, прикликавши до себе й жiнку. Так. Iнакше нi. А колись... за кiлька рокiв, може, примандру║ знов в оцi околицi i погляне, як живеться внуковi в багача. За кiлька рокiв... а до того часу нехай ма║ його господь в сво┐й опiцi. Його i Мавру. Довго, довго дивився ще музика бистрим оком по верхах залiснених гiр, що мов з поранкових мряк поволi роздягалися, висуваючи один хребет по другiм проти сонця, що, зiйшовши на сходi, жеврiло свiтлом, ослiплюючи око. Коли Мавра пробудилася рано, побачила над собою, замiсть закуреного i лахмануватого шатра, зеленi вiти смереки i опам'яталася, що вона в лiсi. В першiй хвилi не знала, що думати, побачивши себе самою, без сво┐х людей, без Раду, без матерi, батька, що досi не вiдступали вiд не┐. Почала кликати. Але слабий ┐┐ голос розходився лише слабим вiдгомоном по лiсi i не прикликував нiкого. Лежала якийсь час, вижидаючи матерi, i надслухувала. Не йшла мати? Нiхто не приходив. Округ не┐ тишина i лиш широкий крилатий шум лiсу гойдався живичним воздухом та десь-не-десь зачувався Шелест вивiрки[9], що дряпалася |
|
|