"Ольга Кобилянска. В недiлю рано зiлля копала" - читать интересную книгу автора

Але нi. п┐ всi бояться. Вона страшна, могуча з сво║ю силою чарiв. А
потiм i тим, що з жiнок в ┐х громадi вона вiком найстарша, i через те
забезпечена вiд всяких нападiв ушануванням, яке вiдда║ться циганами в
кождiй громадi найстаршiй жiнцi. Раду, певно, також, хоча i який мстивий
та скорий в учинках, не посмi║ ┐й заподiяти лиха. Але, може, товариш його
потерпiв, як повернув у шатро мiж сплячих i збудив його. Йому одному Раду
не все довiряв, закидуючи, що вiн не Раду, а його,_ бiдного музиканта,
вважав за старшину. Та будь-що-будь, добре, що вже Мавра вирвана з його
рук. Хоч i яка ┐┐ дальша доля мiж чужими жде, особливо спочатку, то хоч
остане при життi, не стане калiкою. А дитина ┐┐ також, будь ┐┐ батько i не
циганом, не буде вбита, мов звiрина. Знайдуть добрi люди, змилосердяться,
i нi мати, нi син не загинуть мiж ними. А з часом, якщо вiн, Андронатi, не
загине... вiднайде ┐х, i вони прилучаться до iншо┐ громади. До того часу i
лють Раду остигне.
Бiдна Мавро! Яке буде тво║ пробудження в лiсi пiд смерекою?
"Мавро!" - кричала з болю душа, ридало серце батькове, i знов сльози
залляли його вид. Iшов далi майже навпомацки. Нiколи такого гiркого жалю
не зазнавав ще в сво┐м життi, як сими днями. Волiла би була вона малою
вмерти, як в найкращих лiтах от таким способом осиротiти, змарнуватися.
"Через що?" - крикнув розпучливо, ударивши так само з дикого жалю в
долонi.
Коли взяв ┐┐ грiх в сво┐ сiтi?
Вона ж не смiла чужого чоловiка i рукою дiткнутися, а вона грiшна...
Господи боже!.. Та ба! вiн вже зна║ коли; тодi, як стала ходити мiж пани
ворожити, i за його, Андронатi, скрипкою смутнi пiснi спiвати, а йому,
Раду, ненаситному на грошi, зносити вiд панiв за ворожбу i спiв золото.
Тодi знайшовся вовк на ┐┐ красу i молодiсть - до чого дiйшло. А вiн,
бiдолашний? Куди йому вертати? Хiба пiде просто до пусти i прилучиться там
до яко┐ громади, прикликавши до себе й жiнку. Так. Iнакше нi. А колись...
за кiлька рокiв, може, примандру║ знов в оцi околицi i погляне, як
живеться внуковi в багача. За кiлька рокiв... а до того часу нехай ма║
його господь в сво┐й опiцi. Його i Мавру.

Довго, довго дивився ще музика бистрим оком по верхах залiснених гiр,
що мов з поранкових мряк поволi роздягалися, висуваючи один хребет по
другiм проти сонця, що, зiйшовши на сходi, жеврiло свiтлом, ослiплюючи
око.

Коли Мавра пробудилася рано, побачила над собою, замiсть закуреного i
лахмануватого шатра, зеленi вiти смереки i опам'яталася, що вона в лiсi. В
першiй хвилi не знала, що думати, побачивши себе самою, без сво┐х людей,
без Раду, без матерi, батька, що досi не вiдступали вiд не┐.
Почала кликати.
Але слабий ┐┐ голос розходився лише слабим вiдгомоном по лiсi i не
прикликував нiкого.
Лежала якийсь час, вижидаючи матерi, i надслухувала.
Не йшла мати?
Нiхто не приходив.
Округ не┐ тишина i лиш широкий крилатий шум лiсу гойдався живичним
воздухом та десь-не-десь зачувався Шелест вивiрки[9], що дряпалася