"Ольга Кобилянска. В недiлю рано зiлля копала" - читать интересную книгу автора

вiтами, а голос трембiти за║дно iшов верхами. Так, як вiн.
Андронатi не здержався i сплакав при звуках се┐ трембiти. Недобре
вiщував сей шум трембiти поранком. Андронатi глянув на сонце. А воно вже
висувалося з-за яко┐сь гори, жеврiючи кров'ю, пишне, ослiплююче. Туман в
долинi рiдшав. Тодi вiн встав i спустився в долину. В долину, ще вдруге
подався, до гори. Там, не надто високо на горi, стояло пишне обiйстя, що
вже сво┐м видом зраджувало багатство. Вокруг нього, як i досi лiсом, все
ще сон. Тодi вiн приступив нечутним кроком до призьби i поклав на не┐
обережно бiлого сплячого внука.
Сам оглянувся.
Чи в добру годину поклав хлопця? Не знати.
Господи боже, дай, щоб в добру...
А далi... чи об'явить що долю дитини?
Нiщо не вiдповiло на його думку. Вокруги тихо i тихо. Нi шелесту, нi
руху, нi шуму. Сказано, сам сон ще дихав. Поранковi тумани здiймалися
знiжна вгору i все перед його оком закрили.

Коли вернув назад на свою дорогу, стрiнув на стежцi якогось чабана.
Вмить задержав його.
- Чому ще перед сходом сонця десь трембiта обзивалася? I не то, щоб
обзивалася, а ридала...
- Мабуть, якийсь багач помер. Бiдний не ма║ овець i полонин, то за ним
не буде трембiта жалiти, - вiдповiв чабан коротко i почав окриленим кроком
спускатися з гори.
- Го-ов!! - задержав його ще на хвилину Андронатi, вiдiйшовши вже
кiлька крокiв. Чабан станув неохоче:
- Чого вам?
- Чи║ се обiйстя... он то на невисокiй тiй горi, з стогами сiна близько
хати? - спитав, указуючи на газдiвство, де зоставив внука.
- Се... першого багача в нашiм селi. Не зна║те?
- Нi. Я чужий.
- Михайла Дончука... - додав ще чабан.
- А дiти ма║?
- Анi одного. Та зате сотки овець i стадо коней. Там... - i, не
доповiвши словом в поспiху почате речення, чабан зробив лиш рукою рух, що
"в багача гаразд неабиякий...", i зник межи деревами.
Пiшов i Андронатi, не оглядаючись бiльше, утерши сльозу з очей, що
насилу втиснулася в очi.
Iшов морем живичного запаху, що розходився тут чистим ранiшнiм
воздухом. Смереки наче злiнивiли в нiм, наче з сонливостi всякий рух
забули.
Десь високо пiд небом кружляли самiтно плавким летом тут i там два
хижуни[8] роззираючися з висоти за здобиччю на днину.
Опинившися на хребтi гори, з яко┐ побачив угорську границю, згадав
Андронатi тепер i покиненi сво┐ шатра.
Що там дiялося?
Доброго, певно, нiчого.
Бачив в душi лють Раду.
Без бiйки або, може, i убивства, певно, не обiйшлося. А може, за всiх
вiдпокуту║ жiнка.