"Ольга Кобилянска. В недiлю рано зiлля копала" - читать интересную книгу авторавiтами, а голос трембiти за║дно iшов верхами. Так, як вiн.
Андронатi не здержався i сплакав при звуках се┐ трембiти. Недобре вiщував сей шум трембiти поранком. Андронатi глянув на сонце. А воно вже висувалося з-за яко┐сь гори, жеврiючи кров'ю, пишне, ослiплююче. Туман в долинi рiдшав. Тодi вiн встав i спустився в долину. В долину, ще вдруге подався, до гори. Там, не надто високо на горi, стояло пишне обiйстя, що вже сво┐м видом зраджувало багатство. Вокруг нього, як i досi лiсом, все ще сон. Тодi вiн приступив нечутним кроком до призьби i поклав на не┐ обережно бiлого сплячого внука. Сам оглянувся. Чи в добру годину поклав хлопця? Не знати. Господи боже, дай, щоб в добру... А далi... чи об'явить що долю дитини? Нiщо не вiдповiло на його думку. Вокруги тихо i тихо. Нi шелесту, нi руху, нi шуму. Сказано, сам сон ще дихав. Поранковi тумани здiймалися знiжна вгору i все перед його оком закрили. Коли вернув назад на свою дорогу, стрiнув на стежцi якогось чабана. Вмить задержав його. - Чому ще перед сходом сонця десь трембiта обзивалася? I не то, щоб обзивалася, а ридала... - Мабуть, якийсь багач помер. Бiдний не ма║ овець i полонин, то за ним не буде трембiта жалiти, - вiдповiв чабан коротко i почав окриленим кроком спускатися з гори. - Го-ов!! - задержав його ще на хвилину Андронатi, вiдiйшовши вже - Чого вам? - Чи║ се обiйстя... он то на невисокiй тiй горi, з стогами сiна близько хати? - спитав, указуючи на газдiвство, де зоставив внука. - Се... першого багача в нашiм селi. Не зна║те? - Нi. Я чужий. - Михайла Дончука... - додав ще чабан. - А дiти ма║? - Анi одного. Та зате сотки овець i стадо коней. Там... - i, не доповiвши словом в поспiху почате речення, чабан зробив лиш рукою рух, що "в багача гаразд неабиякий...", i зник межи деревами. Пiшов i Андронатi, не оглядаючись бiльше, утерши сльозу з очей, що насилу втиснулася в очi. Iшов морем живичного запаху, що розходився тут чистим ранiшнiм воздухом. Смереки наче злiнивiли в нiм, наче з сонливостi всякий рух забули. Десь високо пiд небом кружляли самiтно плавким летом тут i там два хижуни[8] роззираючися з висоти за здобиччю на днину. Опинившися на хребтi гори, з яко┐ побачив угорську границю, згадав Андронатi тепер i покиненi сво┐ шатра. Що там дiялося? Доброго, певно, нiчого. Бачив в душi лють Раду. Без бiйки або, може, i убивства, певно, не обiйшлося. А може, за всiх вiдпокуту║ жiнка. |
|
|