"Ольга Кобилянска. В недiлю рано зiлля копала" - читать интересную книгу автора

Врештi скiнчилася.
Скiнчившися, вона неначе прилягла, розплилася в якiйсь дорозi, що
тяглася впоперек звiдкись попри бiлу стежку i, вiдтинаючи ┐┐ дальшу путь,
поглинула вузенький, мов рiка, потiк в себе. З сiрою дниною враз увiйшов
Андронатi в трет║ село вiд Чабаницi, що лежало вже недалеко одно┐ гори,
яка зносилася саме на угорськiй границi.
Не довго вiн так iшов, а все був вже весь зiпрiлий.
Сiв край лiсу на горi й розглянувся. Сонце саме заповiдало схiд, а
смереки дихали холодним запахом живицi. Поранок iшов до розсвiту, але
всюди панувала ще свята поранкова тиша.
Всюди ще сон.
Старий батько з бiлим внуком на руках шукав чогось гострим оком там,
внизу села.
Не мiг вiднайти, дарма що в нiм душа дрижала.
Там, в долинi, в селi пiд горою Чабаницею, недалеко бистро┐ рiки, в
лiсi, де лиш недалеко самiтний млин з рiкою враз гудить, покинув хору
доньку, мов звiрюку, щоб власнi люди не стратили, не покалiчили, а тут
держить ┐┐ нещасного сина, щоб пiдкинути його чужому бездiтному багачевi в
долах, i от якось не щаститься.
Сива мряка, мов умисне, мов не хоче здiймитися з села, щоб вiдслонити
йому дорогу, якою ма║ iти, показати оселю заможнiшого газди. А день чимраз
розвидню║ться, чимраз зроста║.
Зiтхнув тяжко. От чого дожив. Що судилося чинити. Вчора розбив з жалю,
прощаючись з донькою пiснею, свою скрипку, лишив жiнку i пiшов. А як
поверне, хто зна║, чи застане живу. Циганiв лиш циган зна║ - що в них
кипить, що в них ко┐ться. От що значить циганське життя. Нинi тут, завтра
там, а позавтра, може, i мертвий. Йому пригадалася нараз казкова, вже
майже тисячолiтня легенда про причину вiчно┐ цигансько┐ мандрiвки i
злиднiв. Будучи ще в кгиптi, вони не прийняли Марi┐ з Йосифом та божим
дитятком у себе на вiдпочинок, - i через те за кару тиняються, мандрують
споконвiку по свiтi. I чи скiнчиться коли оця кара господня? Вiдбудуть ┐┐?
- питався.
Усмiхнувся гiрко, мов у снi.
Правдоподiбно, доки плем'я циганське буде iснувати - вона не
скiнчиться...
А тепер його вчинок з донькою та з бiлою невинною дитиною ┐┐, чи не
кара се ще, не покута яка? Господи боже, змилосердися над грiшним народом
тво┐м - вiн ка║ться. В злиднях i покорi, в голодi i холодi ка║ться вiн
тяжко.
Прошептавши сi слова, вiн жде.
Мряка висить над селом, не здiйма║ться ще. Вона чи не спиня║ дитинi
вступ. Чи се заповiт, що i його судьба така туманна колись жде?
Сонце от вже туй-туй зiйде, туй-туй розжеврi║ться, а туман не уступа║.
Нараз... що се?
З противно┐ гори, вiддiлено┐ вiд нього лиш невеликою долиною,
обзива║ться голос трембiти.
Так зрання?
Так. Се справдi голос гiрсько┐ трембiти, яка щось заповiда║ сумно i
протяжно, мов виразний жаль. Андронатi зда║ться, що ┐┐ голос всiм сво┐м
смутком звалю║ться на нього. Вокруги тихо - жодна деревина не рушить