"Ольга Кобилянска. В недiлю рано зiлля копала" - читать интересную книгу автора

году║ всiх i ┐┐ вигоду║ також. При Раду ┐й оставатись годi, - вiн
пiмститься на нiй на цiле життя, наколи вона лише пiдiйметься на ноги. В
свого славного батька, семиградського отамана циганiв, сво║ю злобою
вдався, лихий i мстивий, як смерть, дарма що красний, як мiсяць, i понад
свiй вiк мудрий.

Мавра, також упо║на зiллям, спала, мов мертва, як ┐┐ виносили, i не
чула нiчого. Лиш мiсяць бачив та зорi, що дiялось, бiльше нiхто.
Андронатi дзвонив зубами, як ┐┐ виносили, з жалю угинався. Але лiпше
нести на ласку мiж чужi люди, як бачити вбитою або навiки покалiченою. Так
все ще побачить ┐┐ колись у життi, пiзнiше або скорше вiднайде, але
калiкою бачити гiрше, як смерть.
Iшли Чабаницею попри гучливу рiку, що пiнилася i металася в сво┐м
ложиську, диким розгоном розбиваючися вiд часу до часу об велетнi-каменi.
Iшли в противну сторону вiд сво┐х шатрiв, аж найшли вiдповiдне мiсце,
де були певнi, що воно i оподалiк вiд села, i... навiдуване людьми.
Недалеко млина недавно повдовiло┐ багачки Iванихи Дубихи, гетьте вiд
села, уклали Мавру пiд високою, розложистою смерекою i зоставили.
Смерека уважалася циганами святим деревом, що охороня║ вiд смертi i ║
товаришем цигана. Поки що була вона тепер одинокою охороною нещасливо┐,
доки не змилосердиться над нею яка людська душа. Обiч сплячо┐ поставили
клунок з усiма ┐┐ речами i червiнцями, що зiбрав товариш-цимбалiст з землi
i дарував тепер доньцi свого вiрного приятеля Андронатi.
Вiдтак пiшли.
Товариш вперед, щоб лягти назад на сво║ мiсце, не збудивши в нiкого
пiдозрiння, а Андронатi пiзнiше. Андронатi вернувся на хвильку самий до
доньки.
Ще спала... !
Поплакавши коло не┐ гiркими сльозами та промовивши над нею чарiвнi
якiсь слова, що мали охороняти ┐┐ в дальшiм життi вiд зла, забрав ┐┐
бiлого сина i пiшов. Тулив його нiжним рухом до себе, водно промовляючи та
проклинаючи, щоб той ворог, що збаламутив його матiр, довiв до оцього
нещастя, не дiждав нiколи станути перед господа бога... а тинявся вiчно в
злиднях i журi... в голодi i холодi по свiтi. Щоб вiн сього не дiждав.
Куди нiс сиротину? - питав себе. Не знав ще. До якого батька-матерi?
Вiн ┐х не зна║, не бачив, не чув багато про них - а iде. Чи пiдкине в
щасливу годину? Доки життя його, вiн буде за║дно ворога_ проклинати. А
його прокльони страшнi, ┐х боялися всi. Вони справджувалися.
I йшов.
Iшов пiд гору вузькою стежкою, що розпочиналася недалеко млина Iванихи
Дубихи i обвивала по правiй сторонi Чабаницю, ховалася чимдалi в лiс, а
праворуч вела саме понад край глибокого яру-пропастi, якою гнав якийсь
шумливий потiк.
"Бiла" та стежка, як ┐┐ звали люди в селi, то пнулася вгору, то
спускалася знов нижче, вiдповiдно до формацi┐ гори Чабаницi, i все
праворуч попри глибокий темний яр, що дiлив; впрочiм, Чабаницю вiд дальшо┐
сусiдньо┐ скалисто┐ гори, звернено┐ до Чабаницi стрiмкою залiсненою
стiною, i ┐┐ бiло┐ стежки.
Та бiла стежка тягнулася то густим лiсом Чабаницi, то знов гарними
левадами i царинками, а все оставалася однаково бiла i вузенька.