"Адрiан Кащенко. Зруйноване гнiздо (Укр.)" - читать интересную книгу автора

довго i хоч почалася весело та скiнчилася журливо, бо козаки пригадали
подi┐ останнiх часiв - пригадали, що нема║ вже ┐хньо┐ неньки Сiчi
Запорозько┐.
- Все минулося!..- сказав наприкiнцi обiду Глоба.Минулося й не
вернеться нiколи, як i нашi молодi лiта. У тебе, Дмитре, он хоч дочка
║сть... благословить Бог, так i онуки будуть... вже ж хтось пом'яне; я ж,
як був сiромахою, то так сiромахою мене й поховають i не буде кому про
мене згадати! Ну, та що про се говорити... Ходiмо лiпше я покажу тобi мiй
садок.
Всi, вставши з-за столу, пiшли з хати i зразу опинилися в саду.
Деревами була обсаджена велика обшир Днiпрового берега, що високо
пiднiмався над рiчкою. У всякому кутку саду були окремi дерева: цiлi площi
були пiд вишнями, яблунями, дулями й сливами; понад стежками ж росли
шовковицi, кислицi, каштани, клен, ясен та силенна сила бузку.
Балан, оглядаючи сад, дивувався з того, що всяка рослина в саду була
так вихована, як дитина, i не хотiв йняти вiри, щоб все те зробила одна
людина власноручно; Глоба ж, любуючись наслiдками сво║┐ працi i радiючи на
здивування свого приятеля, весело й гордовито говорив:
- Ось де мо┐ укоханi дiти! Ось де мо┐ нащадки на сьому свiтi! Якщо вони
мають душу, то згадають мене пiсля смертi.
Далi Глоба показав Бадановi все сво║ господарство i повiв у берег
Днiпра, де, притулившись до скелi, шумiв колесами млин i стояли,
прив'язанi до корiння осокорiв, великi й малi човни.
- Забагатiв я! - сказав Глоба Бадановi, коли всi верталися вже до
хати.- Бач: у мене млин, всяка худоба нелiчена, зимовник на двi
половини... Ще й другий зимовник i другий сад ║сть у долинi бiля рiчки
Половицi... А нащо менi все оте? Менi вже час про спасенi║ душi подбати.
Вiддам, мабуть, все добро на Самарський Микола┐вський монастир, та й сам
пiду туди вiку доживати.
Увесь вечiр приятелi згадували про сво║ минуле життя та гадали про
майбутню долю Запорожжя i тiльки пiзно пiсля вечерi полягали спати. Ранком
другого дня Глоба наклав приятелю на вiз харчiв i, взявши з млина двох
наймитiв, облагодив великого дуба, щоб ним перевезти гостей разом з ┐хнiм
возом i волами на той бiк Днiпра.
Ще не встало сонце, як нашi подорожнi були в дубi i, протягши його
деякий час понад берегом, щоб легше було обминути переднi скелi
Монастирського острова, рушили упоперек широко┐ рiчки. Демко разом з
наймитами громадив веслами, а на стернi, проводжаючи товариша, сидiв сам
Глоба.
Прудкi хвилi рiчки враз пiдхопили дуба i понесли вниз, неначе
намагаючись кинути його на скелi острова. Та тiльки ┐м не пощастило: дужа
рука крем'язного запорожця мiцно держала стерно, направляючи дуба вище тих
скель, на другий бiк велико┐ рiчки.
За пiвгодини дуб був бiля берега. Наймити допомогли Демковi викотити з
нього воза; запрягти ж було недовго i через кiлька хвилин подорожнi,
попрощавшись з Глобою, по┐хали далi, прямуючи помiж пiскуватими кучугурами
та шелюгами верболозiв до Самарського шляху.
Тiльки увечерi, коли вже сiдало сонце, нашi подорожнi в'┐хали у
стародавн║ запорозьке мiсто Самар. Тут у Бадана чимало було побратимiв i
приятелiв, та тiльки старий запорожець, побачивши, що по всiх дворах та