"Адрiан Кащенко. Зруйноване гнiздо (Укр.)" - читать интересную книгу автора

вулицях мiста сновигали драгуни, улани й iншi москалi[1], не схотiв
ставати у Самарi на нiч.
- Цур ┐м, тим москалям! - говорив вiн.- Од них i поли врiж та тiкай, бо
без лиха не минеться!
Найбiльше вiн боявся за Галю,- i справдi, поки вони пере┐хали мiсто,
москалi дуже зачiпали ┐┐, вигукуючи всякi соромiцькi прислiв'я та пiснi,
так що бiдна дiвчина врештi почала плакати i з очима загорнулася хусткою.
Проминувши серед мiста нову велику церкву на дев'ять високих бань, вiз
незабаром спустився до рiчки Самар, до того мiсця, де коштом Вiйська
Запорозького содержувався пором, злагоджений з двох дубiв.
Чубатi запорожцi-дубовики вже пошабашили на нiч i сидiли у березi бiля
таганка, дожидаючи, поки вкиплять галушки та смакуючи пах олi┐, що ┐┐
кухар чимало всипав у таганок.
Подорожнiм довелося б тут i ночувати, коли б Глоба не поклав на вiз
побратимовi баклажку з горiлкою. Добрий могорич i щире слово Балана
пiддобрили дубовикiв i вони перевезли подорожнiх на другий бiк рiчки..
За рiчкою вiз потягся лiсом, поринаючи колесами в пiску i пiдкидаючись
на корiннях вiковiчних дубiв. Темрява ночi хутко оповила землю, а за
рясними вiттями дубiв до землi не доходив навiть промiнь зiрок. Проте
старий козак нiколи не забував стежки, по котрiй про┐хав хоч один раз за
життя i тепер, не вважаючи на темряву, вiн за пiвгодини потрапив до ворiт
монастиря.
Тут, бiля хреста Божого дому, Балан почував себе в безпецi вiд москалiв
i, не наважуючись турбувати ченцiв уночi, не дозволив Демковi стукати у
ворота, а розташувався на нiч пiд парканом монастиря.
Другого дня ранком за браму вийшов молодий чернець i впустив подорожнiх
у двiр. Балан зразу ж пiшов до отця iгумена перебалакати про свою справу,
але виявилося, що вiнчати в той день не годилося, й iгумен наказав дiждати
завтрiшнього.
Весь ранок Рогоза ходив з Галею по монастирському садочку i поза
огорожею в лiсi. Нiхто не бентежив тут лiсового птаства i воно щебетало,
скрекотiло й виспiвувало по кучерявих дубах так, що здавалося, все повiтря
повне тих звукiв; людського ж голосу тут нiде не чуть було, i здавалося,
що за паркан монастиря не доходять нiякi вiстi з свiта. Здавалося, що тут
дбають тiльки про Бога, а до iншого всiм було байдуже; проте справдi воно
було не так: Самарський монастир був частиною запорозько┐ душi, i з його
тихих келiй з смутком у серцi прислухалися до того, що дiялося на
Запорожжi.
Навiдався Рогоза i до шпиталю, де лежали покалiченi пiд час останньо┐
вiйни запорожцi. Там теж була непорушна тиша й спокiй. Тiльки ченцi ходили
помiж лiжками калiк, перев'язуючи ┐хнi рани. I подобалося Демковi се святе
мiсце, так що тепер вiн зрозумiв через що тесть повiз його по шлюб сюди, а
не до iншого мiста.
Смутний ходив по шпиталю Балан.
- За що ж i за кого проливали ви свою кров? - встало в його серцi
питання, коли вiн дивився на покалiчених сiчовикiв.
I гiрка сльозина полилась з ока старого запорожця.
Пiсля обiду молодий послушник покликав Балана й Рогозу до келi┐
скарбника колишнього кошового Запорозько┐ Сiчi Пилипа Хведорова. Старий
чернець Пилип ще не дуже давно був одним з видатнiших дiячiв i лицарiв