"Ирена Карпа. Bitches Get Everything (укр.) " - читать интересную книгу автора

Батькiвщини", з самохвальством якого нi я, нi бiльшiсть моїх друзiв
категорично не погоджуємося. Холодне воно якесь. Провiнцiйне i претензiйне.
Давно вже iмпотент, а попри все на щось претендує. Що не кажiть, а життя
малувато. Середньовiчне мiсто застрягло в кризi середнього вiку. I менi в
ньому нiколи особливо не велося - не допомагала навiть прославлена дешева
їжа i добра кава, якою тут всi так гуртом пишаються.
А цього разу ще оця дiвчинка, Соня, гарненька чорноока студенточка,
вона пiдiйшла до мене на якiйсь вечiрцi i вiдразу ж зрозумiла, що менi
подобається.
- Що, ти теж западаєш на подiбних до себе? - зухвало спитала вона мене
наступного дня.
- Ну, типу того, - знизала плечима я, подумки вигадуючи для Сонi роль у
наступному фiльмi, бо рано чи пiзно вони всi цього просять. Соня виглядала
доволi артистичною, принаймнi вiдеогенiчною. I ще плюс - нiколи не вчилася
на акторку, тож не буде кривлятися i грати, а це менi ой як важливо.
Ми й потiм сяк-так спiлкувалися, не особливо близько. Соня собi та й
Соня. Коротке темне каре, велетенськi очi, мiнiатюрна, симпатичнi грудки,
вся така пропорцiйна. Найбанальнiша асоцiацiя - подружка-нiмфетка
Леона-Кiлера. Добре поводилася в горах, не нила, що для мене не менш
важливо. Говорила дуже тихим голосом, за що її щемили суки-викладачки,
ставлячи оцiнку на бал нижчу, нiж вона заслуговувала, бо ж "гм... ви...
кхе... хррр... так тихо говорите... Майбутнiй вчительцi це не личить!" Соня
продовжувала тихо говорити, i так само тихо всiх ненавидiти. Ну, може, всiх,
окрiм мене. I крiм Нiкiти, але я про це тодi не знала, як не знала i про їх
незалежне вiд мене знайомство i проведену разом нiч, коли "нiчого такого" не
було. Нiби мене коли-небудь цiкавило "щось таке" про iнших людей.
Пам'ятаю, зовсiм трохи, лише на мить я здивувалася, чого це Нiкiта так
носиться з Сонею i париться про те, де їй на цьому фестивалi спати i куди
гуляти. Бо зазвичай вiн тупо ненавидiв усiх моїх друзiв, називаючи їх
прищавими дрочерами-тiнейджерами. Найбiльше, ясна рiч, ненавидiв вiн
Дафлiша, що теж ошивався на цьому фестi, приїхавши, до речi, разом iз Сонею
на останнi два днi. Малого я бачила не дуже часто, бо була зайнята, та ще й
цербер Нiкiта повсякчас охороняв державний кордон, тож iз Дафлi-шем ми
зустрiчалися хiба що за їжею чи випивкою, на котру я просаджувала залишки
своїх грошей. Але що вдiєш, без коньяку в цих кам'яних декорацiях нiяк -
холодно ж, як у вагiнi старої дiви. Якось ми сидiли всi разом: я, Соня,
Дафлiш i ще там хтось... Ви ж теж часом не можете згадати лиць та iмен
людей, що набиваються вам у друзi? Сидiли собi за столиком у кав'ярнi, аж
тут прийшов Нiкiта у якiйсь геть дурнуватiй шапцi з вухами, що скидалася на
розтягнутi жiночi панталони... Його темнi очки-намистинки ледь визирали
з-пiд цього трусяного безумства, зате великий рот розкiшно кривився в
гримасi "Село! Що ви розумiєте в стилi?..."
- Ну ти i трешер, Нiкiта... - припух собi Дафлiш.
- Боже, знiми це! - ледь не вдавилася я.
Нуль реакцiї.
- Ти йдеш? - нервово випалив Нiкiта.
- Я? Нi! - в унiсон вiдповiли ми з Сонею, вiдтак перезирнули-ся й
розреготалися. Бiдний Нiкiта зараз тут усiх повбиває. Я витерла рот
серветкою. Чомусь раптом подумалося про його голе худорляве тiло - як йому
зараз там - пiд цим дурнуватим одягом?