"Ирена Карпа. Bitches Get Everything (укр.) " - читать интересную книгу автора

Точнiше, у мене забагато варiантiв вiдповiдi на це питання... Та ну i
хуй!
Менi з тобою класно! Краще, нiж iз будь-якою iншою людиною на цiй
планетi! I це найголовнiше.
Я заради тебе ладен життя вiддати, ти можеш не сумнiватися!
Боюся, переконатися в цьому ти зможеш тiльки пiсля того, як менi
доведеться це зробити... А менi й не було б страшно.
Бо я кохаю!

Отож. Психологиньки пилять нiгтi. Однокласницi покурюють бамбук. А
матерi вечерять ждуть. I всi живемо. I хоч щось завжди робимо. Хоча яке, в
дулу, в нас є право вживати стосовно свого життя слово "завжди"? ЗАВЖДИ - це
така неперервна вервечка. Низка кубикiв, як на моїй прикрасi. Кубики мусять
усi бути чорнi. Зв'язанi мiж собою ланцюжком. Мусять тиснутися один до
одного щiльно. А в нас помiж тих чорних кубикiв разпо-раз трапляються бiлi.
Чи просто пробiли. Тому що ми не здатнi усвiдомлювати кожний момент свого
життя. Тому що купу моментiв просто пройобуємо i живемо на автоматi. Звiдси
й неможливiсть неперервностi нашого (й без того обмеженого строком життя)
"завжди". Звiдси тi бiлi кубики чи й просто пробiли. "Завжди" стає беззубим
i неповноцiнним. Стає "Не-Зовсiм-Завжди". I досить про це, якщо не можемо
(чи, радше, не вмiємо) напрягтися i щось удiяти...

Остання тєлєга прийшла в кучеряву голову Трiшi Торнберг на Готичному
патi в бароковому замку пiсля того, як в її кровi намiшались абсент,
марихуана й... пиво. Трiша героїчно не вирвала химерний вмiст свого шлунку
на середньовiчнi плити пiдлоги i бiльше того - навiть не втратила
свiдомостi. Вона плавно злiтала собi попiд стелю (зала видавалася замкненою
в коло з мiнливим дiаметром, за те коло годi було вилетiти й померти) i
розмовляла з незугарними лицарсько-шароварними рельєфами. На них були козаки
i монстри. Расовi й статевi ознаки їх дещо змiшувалися. До того ж нi тi, нi
iншi нiчого путнього Трiшi так i не сказали.
Зате тусовка наступного дня гудiла плiтками про те, як Трiша Торнберг
труїлася, втрачала свiдомiсть, падала на сходах, оббльо-вувала чиїсь капрони
i поливала домашнiм абсентом (узвар мiсцевого вампiра) вишиту квiтками
сукенку якоїсь переляканої, чи не господинi...

Мiй малий - вiн дiйсно верi-факiн-спешл - тiєї ночi просто врятував
мене i мого друга Льотчика, котрого я вважала уособленням вiдповiдальностi,
дивуючись iз його вмiння легко виходити з будь-яких ситуацiй. Скiльки гiр ми
разом перейшли, скiльком ублюдкам начистили пики вкупi з кармами, скiльки
вибитих зубiв (переважно чужих, на щастя) можна було б скласти в довгенький
рядочок... Але тут Льотчик опинився ще в гiршому станi, нiж я. Уявляєте:
шукаємо його, шукаємо... Я тримаюся з усiх сил, аби не перекинутися догори
дригом у цiй своїй рожевiй спiдничцi. Чогось рожевий колiр для мене завжди
був символом iнфер-нальностi. Знайомi студенти-психологи потiм так i
вичислили: у пеклi домiнантними будуть рожевий i фiолетовий. Тож якого бiса
на готичнi патi вбиратися у чорне?!
Гаразд. Я про Льотчика. Думаю: от знайдемо його, i все налагодиться.
Папа всьо решит, повезе нас до себе додому, у найза-тишнiшу оселю з усiх, де
менi випадало кидати свої костi. Але ми блукаємо здичавiлим парком.