"Юрiй Дмитрович Ячейкiн. Пiрамiда (укр)" - читать интересную книгу автора

кинувся до суцiльної стiни, де хвилину тому був шлях на волю. Вiн у вiдчаї
вдарив стiну ножем, але тiльки зламав лезо.
Та коли вiн замахнувся вдруге, спалахнуло яскраве свiтло. Вiн затулив
очi руками. А коли звик до свiтла i опустив руки, побачив перед собою богiв.
Вони були прекраснi. В їхнi мудрi очi хотiлося безконечно вдивлятися, як
спраглому пити джерельну воду.
Але Джогенра одiрвав вiд них свiй погляд i впав навколiшки, благаючи,
щоб йому, зухвалому порушнику їхнього спокою, дарували життя.
- Вiн перший, хто не побоявся зайти до зорельота, - сказав командир.
- Можливо, вiн не побоїться i наших знань, - задумливо мовив Оваа. - Я
хочу вчити його, щоб вiн забув про богiв i називав нас братами...
Минали роки...
Джогенра звик до чудодiйних Синiв Неба i жадiбно оволодiвав знаннями,
якi йому щедро вiдкривав Оваа. Цi знання не були такi загадковi, як у
священних книгах Тота. Вони були простi, але мудрi. I пояснювали все...
Джогенра вивчав астрономiю, але вiдсахнувся вiд телескопа, коли вперше
побачив велетенське срiбне обличчя Мiсяця, наче спотворене вiспою...
Вiн навчився розв'язувати чотириповерховi формули i креслити складнi
геометричнi фiгури... Вiн уже не боявся залiзних жукiв i звик чути голоси
своїх нових друзiв, коли навколо нiкого не було, навчився з багатьох речовин
робити одну...
Оваа не вiдходив вiд нього. Вiн пишався своїм напрочуд здiбним учнем,
дивуючись його безмежнiй жадобi знань...
Але ось земля почала хитатися. Гори вибухали полум'ям, породжуючи
могутнi вулкани. Рiки киплячої лави руйнували все, створене рукою людини...
I тодi командир викликав Джогенру до себе на розмову. Вiн сказав, що
через три доби вони вiдлiтають, i запропонував Джогенрi летiти разом з ними.
Та єгиптянин вiдмовився.
- Я ще не виконав завдання, яке поклала на мене доля, - мовив вiн. -
Хто, крiм мене, розповiсть людям, що боги - вигадка, а фараон i жерцi -
звичайнi люди, якi живуть з працi трудiвникiв? Хто навчить їх визначати час
по зорях i вираховувати розмiри майбутнiх споруд? Хто, нарештi, розповiсть
їм усю правду про дивовижний мiжзоряний корабель Синiв Неба?
Над мiстом палала червона заграва, коли Джогенра прощався з Оваа та
Iоа. Потоки магми вже майже досягали порту.
Бiля причалу стояв єдиний корабель, готовий до вiдплиття. Всi iншi
кораблi давно залишили острiв, що гинув у вогнi i вибухах.
Веслярi-негри нетерпляче дивилися на Джогенру. Керманич уже зайняв своє
мiсце i був напоготовi.
Джогенра прощався з посланцями далекої планети.
- Кожен день, що я проводив з вами, дарував менi золотi зернини знань.
Я йду, щоб посiяти їх серед людей. Прощавайте!
Джогенра рвучко стрибнув на палубу.
- Прощавай, Джогенро! - прошепотiв Оваа. - Ти прийшов до богiв, а йдеш
вiд друзiв. Ти справдi став нам за молодшого брата, став спадкоємцем наших
знань...
- Через багато-багато рокiв люди будуть щасливi, - сказала Iоа. - I
вони прилетять до нас, як ми прилетiли до них. I вони запропонують нашим
нащадкам любов i дружбу...
Велетнi-негри вперлися веслами у причал i, напружуючи м'язи,