"Юрiй Дмитрович Ячейкiн. Зорянi мандри капiтана Небрехи" - читать интересную книгу автора

- Єсть, капiтане! - вiдгукнувся Азимут.
З правого борту заторохтiло, i курси ракети та комети вирiвнялися.
- З лiвого борту чергою, вогонь!
- Єсть, капiтане!
- З обох бортiв залпом, вогонь!
- Єсть, єсть, капiтане!
Тепер ми з кометою йшли нiздря у нiздрю. Щоб довершити маневр, слiд
було поодинокими пострiлами з правого борту тихесенько пiдiгнати коробку
впритул до комети, пришвартуватися до неї i накинути оброть.
- З правого борту поодинокими пострiлами через два iнтервали, вогонь! -
наказав я.
- Єсть, капiтане!
Але правий борт мовчав.
Я хапливо кинув оком на покажчики палива i побачив, що в баках
порожньо, як у кишенях стародавнього п'янички. Як не щастить, то не щастить.
Азимут зiтхнув i знову сiв похмуро жувати свою хлорелу.
I тут, сам не знаю як, я пригадав основний реактивний закон. Я не
пам'ятаю, як точно його формулювати, а суть його така: якщо у космосi
вiдштовхуються одне вiд одного два тiла навiть рiзної ваги, то вiдлетять
вони одне вiд одного обернено пропорцiйно своїй масi. З цього закону з
математичною переконливiстю випливало, що коли Азимут з його богатирськими
м'язами кiлька разiв пiдштовхне коробку, то ми хай не скоро, але щасливо
довершимо маневр.
- Азимуте, - кажу я штурмановi, - досить тобi натоптуватися. Перед
важкою фiзичною працею це шкiдливо! - i далi знайомлю його iз своїм задумом.
Бачили б ви, як вiн зрадiв!
- Капiтане, з вами хоч на край Всесвiту!
Отож перев'язав я штурмана мiцною линвою, щоб не загубити його у
космiчнiй безоднi, а вiн уперся ногами у порiжок правобортового отвору i
щосили вiдштовхнувся. I, знаєте, коробка посунулася до комети. Пiдтягнув я
його линвою назад, i вiн знову вiдштовхнувся, i ми знову зрушили.
Нараз я з жахом уздрiв, що комета почала нас потроху випереджати. Час
гаяти не можна. Я блискавично пiдрахував подумки i переконався, що коли ми
чекатимемо наслiдку Азимутової штовханини, то комету навiть за хвiст не
впiймаємо.
Отодi, нi секунди не вагаючись, я наважився на вiдчайдушний крок,
певнiше - на вiдчайдушний стрибок.
Я надiйним морським вузлом прив'язав до арматури коробки линву, на якiй
тримався Азимут, iншою линвою оперезався сам, видряпався на нiс коробки,
прицiлився i героїчно стрибнув просто на голову кометi.
Спершу це її приголомшило. Але потiм чого вона тiльки не виробляла!
Рвонула так, що на кiлька десятирiч випередила саме свiтло, а потiм почала
так вибрикувати, наче хтось її перед тим приперчив.
А я нiчого, тримався за гриву мертвим хапком. I ще коробку за плечима
тягну, за якою на буксирi безпорадно телiпається мiй Азимут.
Але зрештою вибрики комети менi набридли. Я пригадав, як у нас
укоськують диких необ'їжджених коней, i вирiшив дiяти за цим земним
трафаретом. Все одно, думаю, у моєму становищi нiчого не надумаєш. Словом,
зняв я капелюха i накрив ним кометi око. I що ви гадаєте? Вона вмить стала
така тиха, сумирна i слухняна, наче все життя в ракетному запрягу ходила.