"Раса Iванченко. Ciтi життя i смертi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

сво┐х перетворив у запеклих ворогiв. Бiда гряде па твою голову.
- Мовиш правду, Ольже, - прорiк у вiдповiдь Рюрик. - Та через те, що
усi отi тво┐ бояри, посадники, билi тягнуть до мене руки за мздою. Нiби я
i мо┐ боги ┐хнi боржники. Ми не боржники! Ми - владцi! Нас кликано сюди по
закону. По закону й владарю║мо.
Рюрик глипнув на Ольга i додав:
- Хочу обiпертися па нових людей. Дам ┐м багать-ства й посади, будуть
менi вiрнi.
- Новi? - пiдскочив Ольг. - Го-го-го, брате, даремнi тво┐ сподiванки! У
нових порожнi животи ще й порожнiшi гамани! Доки ┐х наситиш, ворохба за
плечима стане. А велеможцi старi, що вже мають погости й волостi, поведуть
за собою всю землю супроти тебе. Опиратися треба на старих: вони поцiнують
се лiпше i дбатимуть, щоб утриматись разом iз тобою!..
Рюрик задумався. У словах Ольга чув якусь iстину,
Справдi-бо, сонмище його нових людей було ненаситне. I звiдки вони
наповзли - отi конюшi, стременнi, чашники, стольники, постельничi,
мечники, огнищани, вмцi, тiуни, биричi!.. Радо ходили на полюддя,
прибiгали на учти, якi вiн влаштовував у сво║му теремi. Ольг мовить
правду: ┐х не легко наситити. Чатують нинi на нього по всiх закутках, яко
мисливцi на звiра, виловлюють з його уст похвалу, а з рук - подаяння!.. А
вiн захопився i не угледiв, як за його спиною нуртувала злоба можцiв. Вони
його сюди кликали, а вiн, бач, ┐хнiх сподiвань не виправдав. Мудрий вельми
сей Ольг!..
Тяжка тиша глухою стiною постала мiж ними. I нiхто з них навiть не
здогадувався, що в сю мить вирiшувалась доля не тiльки новгородських
слов'ян, а й полуденних слов'янських земель.
Рюрик давно вiдчував, що земля - i та, яку дiстав у дар i яку затим
пригорнув пiд свою руку мечем, - вислизала з його рук... Ольг зна║, як
повернути все назад... Ольг допоможе йому!.. Се боги його роду послали
йому в цю хистку мить сього мужа!.. Обнадi║но дивився тепер на
плескiвського посадника. Чекав його поради, як дитина милостi... А Ольг не
вельми поспiшав, нiби виважував кожне слово. Нарештi сказав:
- Жени геть тихесеньких i пiдлесливих, що повзають бiля тво┐х стiп.
Мовчунiв, якi не дорiкають тобi нiчим, навiть образи тво┐ мовчки зносять.
О, як знущатимуться вони над тобою, коли ти впадеш... Але я не дам тобi
впасти. Я пiдношу свою руку на твiй захист... Але ти докiнчи розпочату
справу. Забери землi у братiв сво┐х. Пощо вони ┐м? Владарюй мiцно сам!
Вiддай ┐х синовi сво║му, Iгорю.
Ольг викличне дивився в збентежене обличчя Рюрика, який гарячкове
зважував цi слова. Ольг обiця║ допомогу. Але чого домага║ться? Спiвучастi?
Та Рюрик ладен був подiлитися з ним усiм, тiльки б вистояти! Тiльки б
утриматись!
- Буде по тво║му слову... - тихо одказав Ольгу. Вiн таки мав якийсь
глузд. Указав рукою на ослiн, запропонував Ольгу сiсти. Так, Ольг - ║диний
його порадник. кдиний щирий поспiшите'ль! Бути Ольгу завжди при ньому...
Надто тяжке безлiття зараз... Рюрик довiрить йому свiй меч.
...Вiдтодi Ольг перебрався знову до Новгорода i став першим надiйним
радцею старого Рюрика. Охоронцем його влади i честi. I невдовзi та влада i
та честь перейшли до нього. Скоро вже не Рюрик, а Ольг пильнував за
погостами й п'ятинами, прибрав до рук дружину Рюрикову й кермував землею: