"Раса Iванченко. Ciтi життя i смертi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Не здогадувався старий Рюрик, що довгi й тяжкi ночi провiв Ольг перед
тим, як ось так з'явитися на його очi i наважитись таке сказати. Не одну
думу передумав. Збагнув Ольг: не сяде вiн бiльше у Новгородi на посадi,
градяпи не забули йому нi Вiсни, нi ┐┐ дочки Прекраси, що сиротиною росла
при ньому як вiчний докiр його лукавству, нi Ростромислово┐ слави, про яку
тут не всi забули. Знали тiльки Рюрика. Але Рюрик пiде. Час його
кiнча║ться. Та хтось iнший - лукавiший, пiдступнiший, верткiший i меткiший
- вихопиться на посадництво. Де тодi опиниться Ольг? I що здума║ утнути
вольниця новгородська?
Цi перестрахи й надали йому вiдваги для тако┐ розмови. Не хотiв чекати
безрадiсно┐ будучини для себе. То правда, що Рюрик витiснив Ольга iз
Новгорода, але тепер вiн же його тут i утвердить! Ольг ║диний, хто нинi
зможе приборкати Новгород i врятувати Рюрика! Старий Рюрик сам собi
обламав крила, на яких тримався. I якщо у нього ║ хоч крапля глузду, ма║
зробити по слову Ольга...
I ось вiн гнiвно дивиться в переполошенi очi Рюрика. Пронизливi,
жовтавi, нiби перепаленi вогнем давно тамовано┐ лютi... Раптом у них
сяйнув вiдблиск якогось здогаду. Широкi нiздрi короткого носа ворухнулись,
нiби у звiра, що вчув неподалiк здобич.
В очiкуваннi якихось страшних вiстей вiд Ольга, Рюрик комусь махнув
рукою. Тiльки тодi гiсть помiтив, що в хороминi була королевична кфанда.
┐┐ тонка пересушена постать повiльно зникла за дверима. Рюриковi очi то
жовтаво зблискували, то гасли у прижмурi.
- Не те робиш, Рюрику-соколе! Не те! - кинув йому в лице Ольг. - Всюди
новгородський люд пiднiма║ться на стань... супроти тво┐х здирцiв...
супроти тебе! Сей люд лиховiсний --дотопить вас у Волховi. Через те я
зараз тут...
- Що, ворохба почина║ться у Плесковi?.. - запитав Рюрик.
- Десь та почнеться, - ухилився од прямо┐ вiдповiдi Ольг. - Сi║ буде! Я
не про те. Про будучину...
-_ Що будучина? Вона для всiх однакова. Для тебе i для мене... Кажи
прямо: ляка║ш? Чи мстишся?
- Ти вартий мо║┐ мсти! Вiда║ш про сi║. Але прийшов до тебе з добром! -
Ольг м'яко ступив вiд порога, де все ще стовбичив, до середини виталища.
Пiд його важким тiлом скрипнули дошки. I Рюрик раптом розкрив у подивi
очi: як змiнився Ольг! У його чорнявiй чупринi з'явилося пасмо бiлого
волосся. Певне, мудрiсть проорала в ньому свою борозну. Це вiдкриття трохи
заспоко┐ло сум'яття Рюрикове. Iнакший, iнакший був зараз знаний лукавець
Ольг. Але чому вiн прийшов сюди?
Допитливо вчепився поглядом в його похмуре обличчя. Ольг спинився перед
ним i, дивлячись прямо йому в зiницi, тихо сказав:
- Не сховаю вiд тебе правди, Рюрику. Ненавиджу тебе! Але - зараз мушу
дбати про тебе.
Рюрик стиснув видовженi тонкi вуста, аж щелепи гостро випнулися, шщра
па чолi зiбгалась до перенiсся. Намагався втямкувати, який пiдступ
уготовив йому сей обадпик. А Ольг говорив неймовiрне:
- Я хочу, аби ти змiцнився у цiй землi. Хочу, щоби ти i твiй рiд тут
кермував одвiчно!.. Аби твiй Iгор перейняв владарювання! Але, - Ольг
набрав у груди повiтря, - ма║ш знати: якщо хочеш бути великим князем, умiй
завоювати душi людей можних i смислених! А ти ┐х розiгнав! Вiрних слуг