"Микола Хвильовий. Синi етюди (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Iшов дух вiд свiжих снопiв i нагадував широкi, безмежнi лани. Крiзь щiлину
жеврiла зоря. Тодi Мишко згадав, що в цю мить (читав десь) цвiтуть на
серцi чайнi троянди. А Оксана не призналася Гандзi - ┐й гарно було
хоронити в собi велику та║мницю зачаття. Тiльки в ┐┐ кривих японських очах
вiдбився передосiннiй зажурений шелест тополi i серпневе виглядали ┐┐
груди, наче стiжки молодi на стернi блiдiй.
Оксана вже не ходила до дощок вичiкувати човна iз-за коси. Вона знала,
що скоро при┐де Мишко, забере ┐┐ з собою i вони по┐дуть у далеке, невiдоме
мiсто. Туди - далi - далi, де курить i дзвонить життя, найбiльше,
наймолодше. Боялась тiльки, щоб повстанцi Мишка не вбили: вони частiш
чужинцiв убивали, а вiн був чужинець - з iншо┐ губернi┐.
Потiм пiшли дощi i зелина зажурилась. Зрiзали очерет, i сумно стало на
рiчцi. В Дама┐вцi майже кожного дня ховали когось, i похороннi дзвони
заповнювали рiчку - голу, сиротливу, осiнню, заповнювали ┐┐ глибiнь.
Комарiвка слухала цi дзвони й дивилась на хмурий гетьманський лiс, на
змарнiлi степи.
Потiм iще пiшли дощi.

III

Зими не було, й знову було мокро й осiнньо. Мишко чекав наказу ви┐хати
до мiста й уже майже не ┐здив у Комарiвку. Партизани вже не ховались у
лiсах i приходили з повинною. Лiси були нуднi й жорстокi, чорнi, як
смерть, вишкiрялись навiть. Оксана почула, що вона завагiтнiла. Уночi вона
лапала свiй живiт, ┐й здавалося, що вiн росте й вона це почува║.
Виходила на вигiн, дивилася на поле, на тумани, до станцi┐ (за сорок
верст Кочубе┐вка була), i були гони, i верстви, i тракт, i стовпи, i було
тоскно, i хотiлося невiдомого. А вдома батько сюсюкав, i мати сюсюкала, i
комунiю лаяли, i ще раз ┐┐ лаяли.
Дiвчата повернулися з бурякiв i вечорницi улаштовували - i не хотiлось
на вечорницi. Увечерi батько приносив газету й крутив з не┐ цигарки, а
Оксана дивилась на рядки й думала, що там написано про Ки┐в, про мiсто. А
батько ще приносив газеnи - у волостi ┐х багато, й нiхто ┐х не читав, вони
лежали в шафi в писаря i ┐х крали з нього курi┐, а на базарi говорили про
Петлюру, про румунiв, про кiнець Радянсько┐ влади.
За цiлий мiсяць Мишко при┐здив один раз - i вже не говорив, а коли
говорив, то про якусь суворiсть, про нудоту й ще про щось - Оксана не
пам'ята║. А вона брала його бiленьку руку й гладила нею свiй живiт i
усмiхалась загадково. Потiм вона говорила з Гандзею, але й на цей раз
хоронила тайну народження. А в хуторi почали ходити темнi чутки, що
повстанцi нахваляються вбити Мишка. Тодi прийшли тривожнi ночi. У вiкна
бив напiвдощ, напiвснiг, у бовдурi гув вiтер, i снились далекi, бруднi
дороги без кiнця, без краю. Верстви, гони, стовпи i шляхи, i знову
шляхи...
...I знову зими не було, i було мокро i осiнньо... I припадала осiнь до
Оксаниного серця i стискала його.
Але не гадала Оксана, що в цiй чвирi життя кине свою першу важку тiнь
на ┐┐ прекрасну молодiсть, i тому, коли ┐й було переказано, що Мишко
ви┐хав з Дама┐вки, вона навiть здивувалася: як, невже зовсiм? пй сказали,
що зовсiм. Вона не заплакала, вона навiть. не почула, як ┐й заболiло - так