"Микола Хвильовий. Синi етюди (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Минали днi, i в спогадах поринали ночi. Як це: десь бiля Диканьки ║
село i хутiр - а що тут ранiше було? До татарви? Га? Так, село i хутiр - i
далi-далi... А що через сорок вiкiв? Га? Гоголь, Мазепа, Карло XII.
Моя люба соцiалiстична Укра┐но! Степи, шулiка, i лiтн║ сонце вiдходить
за обрiй, а за ним молочна стежка спiва║ бiлих, а може, й червiнькових
пiсень, мукають корови, з пасовиська бредуть - i далi-далi. Ферми,
електричнi плуги... машини, фабрики, заводи... Ах!.. I далi-далi...
Молочна стежка спiва║ - яких пiсень?..
Iшло лiто, курiли сiновали, думали пiдстриженi луки. Проходили
громовицi, вiдходили блискавицi - далеко-далеко, тiльки на обрi┐ блимало
золото, i рiка тихо хоронила пiслядощовий глибокий смуток.
Мишко казав Оксанi:
- Я скоро по┐ду до мiста. I ти по┐деш. Я докiнчу науку - тепер тихо.
Тепер можна, i ти будеш учитись. Тепер усiм можна, тепер для бiдних школа.
Оксана не любила комунiстiв, усе село не любило, а в Мишчиних очах
стояло кохання, i вона вже любила комунiстiв.
...У липнi ночi були душнi, iз степiв дзвонило - неясно, iз невiдомих
химерних дзвонiв. Тодi Мишко казав:
- Оксаночко, яке життя! Хоч би скорiш до мiста. Як менi хочеться до
мiста. У Ки┐в по┐ду я...
Думала про життя, думала про Ки┐в, думала, що в Ки║вi невiдоме життя,
думала про великi мiста, де курить химерно, i хотiлось до великих мiст, до
життя.
I ще проходили днi, i в спогадах поринали ночi. I знову курiли
сiновали. Але стало неспокiйно.
В Дама┐вцi партизани вбили двох комунiстiв, а Мишко втiк.
Iз повiту при┐хав карний загiн. I Мишко знову збирав продподаток, але в
Комарiвку ┐здив рiдко, бо боязко було. Коли при┐здив - був несмiливий,
прислухався, не говорив про чудесне, тiльки Оксанi чудесно було.
I от: Оксана до колодязя йшла, назустрiч - Гандзя.
Гандзя:
- Чула... ви┐здить твiй?
Захмарилось обличчя:
- Не знаю.
Оксанi й гарно було, i погано було - чи вiзьме й ┐┐ з собою?
Каже Гандзя:
- Не випускай: комунiст гарний - може, ожениться... Та тiльки чорт ┐х
розбере. Мiй дiд крiпак був, розказував, як колись такi ж паничi теж
установлювали власть. Бувало й так, що селянок брали, а бувало й так, що
дурили тiльки.
Оксана замислилась i пiшла на вигiн, дивилась i прислухалась, як за
суховi║м вечiр тече. Згадувала, що комунiст ┐й казав.
Вiн такий несмiливий, а каже так хороше.
...На свiтанку пiсля однi║┐ солодко┐ ночi Мишко вiддався Оксанi й
Оксана вiддалася Мишковi. Гандзя й Павло спали, а вони не спали. Тодi в
клунi було тихо, тiльки зрiдка миша шарудiла в золотiй соломi...
Ах, яка тодi була чудова нiч!
У не┐ такi тугi зiтхання, як яблука з антонiвки, i величезнi очi, де
цвiте життя, щирiсть i тихий сум кохання... Хто бував на соломi?.. Тодi
було передосiнньо. На вигонi вистукував перепел, а серця не чути було.