"Микола Хвильовий. Синi етюди (Укр.)" - читать интересную книгу автора

бiля Оксани.
Було й так: Павло забариться, а Гандзя чека║. Тодi виходили з клунi,
щоб парубки не почули, i через город до дощок - прали удень бiлизну там.
Сюди приставав Павлiв човен.
Комарiвка була на узгiр'┐, i з дощок майорiли силуети будiвель. З рiчки
йшов дух - може, татарський, задвiстiлiтпозаднiй, може, з баговиння, i
рiчка була далека в сво┐й глибинi, вона з Днiпра в Чорне море бiгла,
думалось, що й вона морськими синiми бурями диха║, казали - Комарiвка над
баговинням замислилась, так: вечори ходили по Комарiвцi - сiрi, тихi - i
далi - далi... I Оксана мрiяла. А Гандзя булькала у водi ногами, спiдницю
закочувала й спiвала:
Маруся оiру┐лась,
В больничной дом везуть.
I груди ┐┐ високо пiдiймались, нiби хотiли полинути в темно-синi
простори. I ще вона спiвала, i спiви лагiдно лунали за рiкою. А потiм
зiтхала i нудьгувала. Оксана дивилась на Гандзю й теж хвилювалася й думала
про очерети, про комунiста, про комунiстiв, про продподаток - батько
лаявся - а вони полинуть восени - качки, про качок думала, а куди -
невiдомо. I мрiялось, i ще мрiялось...
Нарештi з-за коси виринав човен, наближався скоро, але тихо, щоб нiч не
почула. Павло гребе, мов справжнiй рибалка, а Мишко в душогубцi з очима
заплющеними - боязко. I Гандзя завмирала, i Оксана завмирала, i всi
завмирали. Ах! Павло... Павло... поспiша║ - мiцний, бадьорий i злий.
Збентежено ховалась в очеретах вона - нiч. Зорi горiли хоробливо й у
солодкiй тузi падали на поверхню.
...Потiм учотирьох iшли в клуню спати. В клунi на возi Гандзя здержливо
реготала - i солодко було. Трiщав вiз - i було тьмяно. На вулицi, i по
городах, i по садках блукали зайвi парубки й лякали нiч штучним iржанням:
- I-го-го! I-го-го!
I чути було ще тоскний заспiв:

Не за Ленiна, не за Троцького...
А в другiм кiнцi спiвали:
Чий я козак, звуся Воля,
Укра┐нець з Гуляй-Поля.
Гей шумуй, мо║ вино,
Йде за правдою Махно!

Бiля Оксани лежав Мишко, мовчки цiлував ┐й волосся, а вона мовчала.
Мишко брав ┐┐ руку й теж цiлував. Оксана пручалась тихо.
- Господи, не треба, у мене руки бруднi.
Мишко важко дихав i уперто не пускав ┐┐ руки. Було тремтiння. I так
цiлу нiч: вiн ┐┐ руки цiлував, а вона пручалась. Iнодi вiн ┐┐ брав за
груди, але зараз же "вибачався" i казав, що це якось так. Свiтало - i вони
розходились. Дивно, яка нiч була коротка! Оксана козою бiгла додому, i
цiлий день туманiло в головi.
...А вiд дощок вiдпливав човен, а десь дзвенiли червонi дзвони зорi.

II