"Микола Хвильовий. Синi етюди (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Хоронили народную грусть.
В. АЛЕКСАНДРОВСКИЙ

I

На стола поклав бравнiнга й на нього дивився тривожно - редактор Карк.
Згадав: холодний ранок - 1905 року чи 1906, тодi гiмназистом був; це було
вчора: учитель, а потiм учень, а потiм ┐х ховали в той ранок, у холодний,
i днi йшли сiрi, сiрi - мабуть, того холодний. Гiмназiяльна церква й пiп
iз жiночим обличчям. Повiтове мiсто, болото, гуси, хмари й цвинтар на
горi.
Кожний бравнiнг ма║ свою iсторiю криваву i темну - у нас, на Укра┐нi,
сьогоднi: 3 березня року нашого п'ятого... а взагалi - 1922. Як довго як
курс нашого карбованця, як товарний потяг у момент вiдступу в невiдомiсть
- i вогкий день, i на деревах жовтi сльози, а бiля дерев танок умирання -
листя, а бiля вокзалу метушаться сiм'┐ комунiстiв, а ┐х не беруть.
Дехто не встиг сiсти, i ┐х ловили по селах... Мого товариша жiнку
зловили, а потiм згвалтували, i вона стала дурненька.
Кожний бравнiнг ма║ свою iсторiю: темну, як духовне нутро окремо┐
особи...
Iсторiя бравнiнга така: лiс, дорога, втiкачi, вороги, i хати, i дерева,
i всiм байдуже, вже дихати не можна, горять груди i згорають-згорають...
Пострiл... Темна iсторiя. У буржуа вiдбирали бравнiнги, i вони плакали, а
потiм у нас одбирали, i ми не плакали - не iронiя! - а може, хто й
плакав... Чого одну людину шкода, а до тисячi мертвих байдуже? Почуття
колективiзму нема - це не з "азбуки комунiзму", провiрте!
Проте це не щоденник - це справжня сучасна новела.
Редактор Карк пiдвiвся, ще раз тривожно подивився на бравнiнга i
вийшов.

II

Iз тихо┐ вулицi пiшов на клекiт. Жеврiло блакиттю. На пiвнiч iшли води
- дощ. На заходi сонце в зелених усмiшках: за мiськими левадами вже
зеленiло - теж iшло, i мрiялось сонцем, за сонцем на Американський
материк, тому - там океан, там велично й синьо.
Так: телеграфiчнi дроти узгiр'ям i проходили на бруднi квартали мiста,
там вони вище над будинки.
Так: пiсля тепло┐ зливи дротом котились краплi, зупинялись, звисали, а
котрi налiтали - вливались i падали на брук. Жеврiло блакиттю.
Чудово: смердюче, промислове мiсто велике, але не величне - забуло
слобожанське народження, забуло слобожанськi полки, не утворило
американсько┐ казки: не йшли будинки в хмари - чудово, воно хова║ сьогоднi
в сво┐х завулках кривавi легенди на сотнi вiкiв.
Зiйшов на тротуар. Побiгли трамва┐ з задумливим свiтлом: на фонi
вечорового повiтря електричнi лампочки тьмяно-рожевi. Не хотiлось знати,
що трамва┐ бiжать на край мiста, що трамва┐ повертаються, що нема далi
трамва┐в, що далi важкi дороги й кiстки замучених коней. А проте чудовi
легенди революцi┐ теж виростають тут.
Наприклад: на цiй вулицi, на цiм мiсцi - тут тепер мiщани проходять,