"Чорні зорі" - читать интересную книгу автора (Савченко Володимир Іванович)

СКЕПТИКИ ТРІУМФУЮТЬ

“7 жовтня. Надворі золота осінь. Чисте, цілюще повітря. Скрізь — на деревах, на дахах будинків, під ногами — листя, жовто-зелене, коричневе, червоне… Блакитне небо, ласкаве сонце… Чудово!

А ми проводимо досліди. Опромінили вже майже половину елементів таблиці Менделєєва. Кілька днів тому одержали з кремнію стійкі нерадіоактивні атоми магнію і натрію. В них на один і на два нейтрони більше, ніж у природних. Хоч маленька, але перемога!

Ми з Яшком робимо аналізи зразків після опромінювання. Я — мас-спектрографічні, він — радіохімічні. Це в наших дослідах найкопіткіша робота.

— Голуб — хитрий жук, — сказав мені якось Яшко. — Навмисне заохотив нас, щоб ми працювали, як ішаки.

— А ти працюй не як ішак, а як інженер, — відповів я йому.

26 жовтня. Опромінюємо, робимо аналізи і знову опромінюємо. Стійкі атоми магнію і натрію, коли ми їх ще раз опромінили мезонами, також стали радіоактивними.

Негативні мезони, потрапляючи в ядро, дуже збуджують його, і воно стає радіоактивним. Ось у чому лихо…

24 листопада. На вулиці мокро. Дощі змінюються туманами, калюжі — рідкою грязюкою. Одне слово, не погода, а нежить.

В лабораторії теж якось сумно. Коли досліди нічого не дають, люди починають сумніватися в найочевидніших речах; вони перестають довіряти своїм і чужим знанням, один одному; у них з’являються сумніви навіть щодо справедливості законів фізики… В останні тижні Іван Гаврилович чогось нервує, прискіпується до найдрібніших неточностей і змушує робити досліди по кілька разів.

Опромінили всі елементи таблиці Менделєєва, крім радіоактивних. Останні опромінювати немає рації: вони й без того нестійкі. Стає нуднувато. В лабораторії всі, навіть Голуб, якось уникають вживати слово “нейтрид”

30 листопада. Мабуть, уся біда в тому, що мезони, якими ми опромінюємо речовини, мають дуже велику швидкість. Вони влітають у ядро, як бомба, і, звичайно ж, дуже збуджують його. А нам треба зробити так, щоб і ядро позбавити заряду і водночас не збуджувати його. Значить, треба гальмувати мезони зустрічним електричним полем, до краю зменшуючи їхню швидкість.

Спробую перевірити це на цифрах…”

Далі в щоденнику Миколи Самойлова на кількох сторінках ідуть математичні викладки, які ми випускало.

“13 грудня. Показав свої розрахунки Іванові Гавриловичу, і він погодився зі мною. Значить, і я можу! Тоді ще не все втрачено… Отже, переходимо на уповільнені мезони. Шкода тільки, що мезонатор не пристосований для регулювання швидкості мезонів — не передбачили в свій час.

На вулиці падає мокрий сніг; тане на одежі і хлюпає під ногами. Так звана “південна зима”!

25 грудня. Спробували, як тільки можна, уповільнити мезонний пучок. Опромінювали свинець. Але, на жаль, нічого не вийшло. Свинець став трохи радіоактивний — слабкіше, ніж при сильних опромінюваннях швидкими мезонами, та й тільки.

Ні, все ж доведеться поставити в камері гальмувальний пристрій: щось на зразок регулювальної сітки в електронній лампі…

Сьогодні Якін висловив думку:

— Слухай, а може, хлопчика й зовсім не було?

— Якого хлопчика? — не зрозумів я. — Ти про що це?

— Про нейтрид, якого ми, здається, не одержимо. І взагалі, чи не пора нам закруглятися? В історії науки це не перший випадок, коли дослідники перестають вірити фактам, якщо вони суперечать вигаданій ними теорії. Ніколи нічого путнього з цього не виходило… За півроку ми, по суті, не одержали нічого такого, що наблизило б нас до цього самого “нейтриду”, розумієш?

— Як це нічого? Та хоча б оці криві спаду радіації! — Я саме креслив експериментальні криві залежності радіації речовин від маси їх ядер і не знайшов, що сказати йому. — І це вже не мало!

Яшко байдуже ковзнув по них очима й зітхнув:

— Ех, любий мій… Природу на кривій не об’їдеш, навіть коли її накреслили на міліметровці. Півроку праці, сотні дослідів, сотні аналізів — і жодних результатів… Ні, вже чого немає, того й не буде. Факти проти нейтриду, розумієш?

Позаду хтось неголосно кашлянув. Ми озирнулися: Голуб стояв зовсім поруч, біля пульта, і дивився на нас крізь цигарковий дим. Яшко густо почервонів і я, здається, теж.

Голуб помовчав, потів сказав:

— Експерименти, юначе, — це ще не факти. Для того, щоб вони стали незаперечними фактами, їх треба вміти поставити… — і відвернувся.

Ох, як негарно все вийшло!

15 січня. Ось і Новий рік минув На вулиці сніг і навіть мороз. В лабораторії, правда, снігу немає, але холод майже такий, як і на вулиці — хоч собак ганяй. По-перше, тому що ця іродова скляна стіна не заклеєна і від неї страшенно віє. По-друге, тому що не працює мезонатор. Коли він працює, то ті сотні кіловат, які він забирає від силової мережі, виділяються в лабораторії у вигляді тепла, і нам добре. Тепер він не ввімкнутий.

— Наша горниця з богом не спориться! — сміється Іван Гаврилович і потирає посинілі руки.

А не працює мезонатор ось чому: ми з Сердюком встановлюємо в камері гальмівні електроди, щоб експериментувати з уповільненими мезонами. Робота — як у пічників, тільки набагато важча. Спочатку пробували встановити електроди-пластини з допомогою маніпуляторів, “не торкаючись руками”, як висловився Якін. Нічого не вийшло. Тоді розламали бетонну стіну і полізли в камеру.

Роботи тієї днів на три-чотири, але вся біда в тому, що від багаторазових опромінювань бетон всередині камери став радіоактивний. І, хоч ми й працюємо в захисних скафандрах, перебувати в камері можна не більше години, та ще потім відлежуйся дома за медичними нормами день. Треба, щоб організм встигав упоратися з тією радіацією, яку ми вбираємо в себе за час перебування в камері, інакше захворіємо на променеву хворобу.

Отак і трудимось.

Ми з Сердюком не проти того, щоб працювати й більше: адже ці медичні норми взяті з великим запасом, але Іван Гаврилович виганяє нас із камери, а потім і з лабораторії. Годину порпаємося, день відпочиваємо. Темпи, звичайно, не швидкісні.

Яків спочатку працював з усіма, потім почав ухилятися. Зранку зайде в лабораторію, покрутиться трохи і непомітно тікає в бібліотеку — “підвищувати свій науковий рівень”. Видно, нерви не витримують — боїться опромінитися. Та й не вірить він уже в наші досліди…

Після тієї розмови вони з Голубом вдають, що не помічають один одного.

2 лютого. Боже, майже місяць товчемося ми біля цієї проклятущої камери! Скільки дослідів можна було б зробити за цей час! Ось що значить: не передбачити ці електроди заздалегідь.

Цікаво, мав я рацію, чи ні? Правильний це висновок — повільні мезони — чи неправильний? За теорією ніби все так, а ось, що покажуть досліди?

22 лютого. Ух! Нарешті, закінчили. Встановили пластини, замурували стіну камери. Вам хотілося б завтра, негайно, приступити до опромінювання, Миколо Миколайовичу? Зачекайте!

Тепер п’ять днів відкачуватимемо повітря з камери, аж поки вакуум у ній знову не підніметься до десяти у мінус дванадцятій степені міліметрів ртутного стовпа.

1 березня. Сердюк подивився на прилади, недбало кинув:

— Маємо найкращий вакуум у світі…

Отже, все підготовлено, налагоджено. Пучок мезонів можна загальмувати і навіть зупинити зовсім. Тоді голубий промінчик розпливається і перетворюється на прозору хмаринку. Ну, тепер уже по-справжньому приступаємо до опромінювань.

2 березня. Болить голова. Уже пів на другу ночі, час лягати спати. Не засну…

Яшко таки не даремно сидів у бібліотеці цілими днями. Висидів, лобуряка, відшукав, що треба… А втім, до чого тут Яшко?

Сьогодні о десятій, тільки-но ввімкнули мезонатор, він підійшов з байдужим виглядом (мовляв, я ж казав, але, як бачите, не радію) і поклав переді мною на стіл розгорнутий посередині журнал. Це був січневий номер “Фізікал рев’ю” (американський “Фізичний огляд”). Я почав перекладати заголовок і анотацію:

“Г. Дж. Вебстер. Опромінювання негативними пі-мезонами.

Повідомляється про проведену в інституті Лоуренса експериментальну роботу по опроміненню мінус-пі-мезонами різних хімічних елементів… Досліди показують, що збудження опромінених мезонами ядер зменшується разом з енергією бомбардуючих мезонів… Одначе, залежно від наближення швидкості мезонів до швидкостей звичайного теплового руху частинок (сотні кілометрів за секунду), мезони починають розсіюватись електронними оболонками атомів і не проникають всередину ядер… Опромінювані препарати калію, міді і сірки в цих випадках залишалися нерадіоактивними…”

Далі англійські слова застрибали у мене перед очима, і я перестав їх розуміти.

— Не утрудняйся, я переклав, — і Яшко простягнув аркуші з перекладом статті.

Я почав читати, ледве схоплюючи зміст закрутистих академічних фраз. А втім, у цьому вже не було потреби — і так ясно, що уповільнені мінус-мезони, які були нашою останньою надією в боротьбі за нейтрид, нічого не дадуть.

…Так ось чому в моїх підрахунках виходило: уповільнені мезони не викликають радіоактивності в опроміненій речовині. Вони не збуджують ядро просто тому, що не проникають у нього. Те, що я вважав за нейтрид, виявилося звичайною хімічною речовиною. Геніально просто!.. О йолопе! Не передбачити такої можливості…

Зібралися всі. Якін читав уголос переклад статті. Іван Гаврилович зняв окуляри і через плече Яшка мовчки дивився в аркуші. Він поступово, але густо червонів. Сердюк без потреби витирав хустинкою замащені руки. Оксана ще не збагнула, в чому справа, і тривожно дивилася на Якіна.

Зрозуміло, чому червонів Голуб: він, як і я, не передбачив цього. Ми забули про електронні оболонки…

Одне слово, одразу ж припинили дослід і почали готувати нові препарати: кусочки калію, сірки і міді. Помістили їх у мезонатор усі разом, почали опромінювати. Розпливчаста хмарка мезонів синюватим світлом оповила три маленьких кубики у фарфоровій ванночці. Опромінювали чотири години — до кінця робочого дня, потім витягли, щоб виміряти радіоактивність. Та вимірювати було нічого — зразки залишились нерадіоактивними, ніби й не побували під мезонним пучком…

Коли поверталися в гуртожиток, Яшко тихенько засміявся:

— А скринька просто відчинялась, як казав у таких випадках дідусь Крилов. Те, що ви з Голубом вважали за очікувану нуль-речовину, яка не дає радіації після опромінювання, виявилося не нейтридом, а звичайнісінькою стабільною речовиною. Нуль-речовина — це просто метал і все!

— Ми з Голубом? — перепитав я. — А ти хіба не вважав?

— Я? А що — я? — Яшко здивовано й відкрито глянув на мене своїми голубими очима. — Я виконавець. Мене ніхто не питав…

От негідник!

…Нічого не буде: ні атомних двигунів завбільшки з автомобільний мотор, ні ракет із нейтриду, які б сідали на Сонце, ні машин, що розтинали б гори, нічого… Навіщо ж ми з Сердюком лазили в камеру під радіацію, ризикуючи здоров’ям, а може, й життям? Для того, щоб хихикав Яшко? Щоб усі скептики тепер зловтішно завили: “Я ж казав, я ж попереджав! Я з самого початку не вірив у цю наукову аферу!” О, таких тепер знайдеться немало!

10 березня. В лабораторії нудно.

Іван Гаврилович сидить за своїм столом, щось підраховує. Над ним хмарами клубочиться цигарковий дим.

Ми з Олексою Йосиповичем потроху провадимо далі опромінювання за попередньою програмою. Якін робить аналізи. Адже дослідження треба довести до кінця, виконати план… А на якого дідька його виконувати, коли наперед відомо, чим усе це скінчиться?

2 квітня. Сьогодні Яшко зчинив скандал.

Останнім часом він взагалі працював украй недбало, і ось напросився на неприємність, йому дали для аналізу зливок калію, який недавно опромінювали. Яшко заклав скляночку з гасом, у якій лежав калій, у свою “гарячу” камеру і, висвистуючи, почав орудувати маніпуляторами… Спочатку я побачив у вікні камери лише оранжеві відблиски. Яшко почервонів і нерішуче крутив ручки маніпуляторів.

Я підбіг до нього. В камері, у великій чашці з водою, палахкотіли оранжевим полум’ям сріблясті краплі розплавленого калію.

— Ти що?

— Та ось… впустив ненароком у воду… — пробурмотів Яшко. — А гарно горить, правда?

— Дурень! Він же радіоактивний, тепер камера вийде з ладу…

Я відштовхнув його, спробував виловити палаючі краплі пальцями маніпуляторів, та нічого не вийшло. Калій горів.

Підбігла Оксана, побачила полум’я:

— Ой, пожежа!

Підійшли Іван Гаврилович і Сердюк. Голуб похмуро подивився скрізь скло: краплі вже догоряли, камеру заволокло димом.

— Та-а-к… — він повернувся до Якіна. Той похнюпився, готуючись вислухати докори.

Але несподівано для всіх Голуб м’яким лекторським тоном мовив:

— Калій, юначе, має питому вагу нуль і вісімдесят чотири сотих одиниці. Коли нагадати вам, що питома вага води дорівнює одиниці, то ви легко можете здогадатися, що калій повинен плавати на воді. Це ми й побачили зараз. Цікаво й те, що калій, занурений у воду, бурхливо реагує з нею, виділяючи з води тепло і водень. Потім калій і водень займаються, в чому ви теж щойно переконалися. — І він красномовним жестом показав у бік камери.

Сердюк засміявся відверто і навіть глузливо. Оксана, яка також зрозуміла намір Івана Гавриловича, пирснула в долоню. Яшко, червоний, як рак, стояв, знітившись.

— Тому, юначе, — вів далі Іван Гаврилович, — калій зберігають не у воді, а в гасі, де він не окислюється, не горить і не плаває… Ось так.

Яшко не сподівався, що з нього так глузуватимуть. йому, інженеру, пояснювали, неначе семикласникові, що таке калій! Тепер він уже не червонів, а зблід.

— Спасибі, Іване Гавриловичу, — відповів він; голос у нього неприємно тремтів. — Спасибі за перші корисні відомості, які я одержав за рік праці у вашій лабораторії.

Це було сказано явно з люттю, і всі це зрозуміли. Голуб навіть розгубився.

— Тобто… що ви хотіли сказати?

— Тільки те, що з усіх наших дослідів лише цей, так би мовити, “експеримент” з калієм має очевидну цінність для науки, — з прихованою зловтіхою пояснив Яшко.

— Виходить… ви вважаєте нашу роботу… непотрібною?

— Уже давно.

На почервонілому чолі Голуба вип’ялась товста синя жила.

— Я тут нікого не тримаю… — почав він спокійно, але не стримався і закричав так голосно й сердито, що Оксана навіть відступила на крок: — Можете залишити роботу! Так! Забирайтеся геть! Сідайте знову за шкільну парту і поповніть свої мізерні знання з хімії!.. Ніколи мені не доводилося спостерігати чогось ганебнішого, ніж оцей захист власного неуцтва! Ви образили не мене, ви образили нашу справу!.. Ідіть геть! — Голуб поступово заспокоювався. — Одне слово, я звільняю вас з роботи за технічну неграмотність і виведення з ладу камери… Можете шукати собі інше, тепліше місце в науці.

Він повернувся й пішов до свого столу. Яшко, приголомшений таким поворотом справи, розгублено глянув на нас із Сердюком. Я мовчав. Сердюк курив і уважно дивився на Якіна. Той нерішуче кивнув у бік Голуба і, шукаючи співчуття, насмішкувато мовив

— Іч, який?.. Дай припалити, — і схилився до Сердюкової цигарки.

Сердюк люто кинув недокурка в попільницю. У нього заграли жовна. Він повернувся до Якова:

— Іди звідси, бо так припалю!.. Панікер!

Яшко знову спалахнув, мов макова квітка, і квапливо попростував до дверей.

— Червоніє, — сказав Сердюк. — Ну, якщо людина червоніє, значить, не все втрачено…

І Яків пішов. Мабуть, коли б Сердюк стукнув його раз чи двічі, я не став би за нього заступатися”.