"Чорні зорі" - читать интересную книгу автора (Савченко Володимир Іванович)

НА ОСТАННЬОМУ ПОДИХУ

“16 квітня. Отже, минув рік, відколи я в Дніпровську. Знову квітень, знову зелене ніжне листячко на деревах. Тоді були мрії, радісні, напівдитячі: приїхати, зробити відкриття, здивувати світ… Смішно згадати… Все вийшло не так: я просто працював. Підсумків можна не підбивати: їх ще немає. Та й чи будуть вони?

Голуб останнім часом замучив себе роботою. Він дуже змінився: обличчя посіріло, очі запали, повіки червоні… Все намагається точно розрахувати “задачу про нейтрид”.

Яшко вже влаштувався. Якось я зустрівся з ним у коридорі.

— Порядок! — вигукнув він. — Працюватиму в електрофізиків. Там народ тямущий: трудяться не прикладаючи рук, а тимчасом у журналах статейки друкують — то про напівпровідники, то про надпровідність… Хлопці непогані. Дивись, Миколо, не прогадай із своїм Голубом: адже тобі теж пора збивати науковий капіталець. А там, у сімнадцятій лабораторії… одне слово, невже ти не розумієш, що природа повернулася до вас не тим боком? Проте бувай, біжу…

Ні, Яшко, наукового діляги з мене, на щастя, не вийде. Навіть коли б я захотів, вдача не дозволить. “Збивати науковий капіталець…” Дивак! Мабуть, він образився на Голуба (обидва вони тоді даремно погарячилися) і тепер тішить себе цинізмом.

…В науці, як і в житті, на мій погляд, треба завжди йти до кінця, йти, не звертаючи, хоч яким би цей кінець не виявився. Нехай ми не одержимо нейтриду, ну й що ж: ми доведемо, що цим шляхом одержати його не можливо. І це вже немало: люди, які знову (хай навіть не скоро) шукатимуть ядерний матеріал, збережуть свої сили, точніше визначать шлях шукань. Ні, наша праця не даремна… Люди все одно одержать нейтрид — не ми так інші, бо він необхідний, бо така логіка науки. А наукових “кормушок” нехай собі шукають якіни.

З травня Ми помалу йдемо за програмою: наближаємося до опромінювання найповільнішими, “тепловими” мезонами.

18 травня. Сьогодні Голуб нагримав на мене. Сталося це так. Він показував мені свої розрахунки “задачі про нейтрид”. Там у нього вийшло щось незрозуміле: ніби ядра важких атомів, типу свинцю, дають при опромінюванні якусь дивну взаємодію. Ніякого остаточного розв’язання він не одержав — надто складне рівняння. Однак ці міркування про важкі ядра наштовхнули його на нову думку.

— Розумієте, — тлумачив він мені, — мезони віддають ядру однакову енергію, але, чим масивніше ядро, тим менше воно “нагрівається”, менше збуджується від цієї енергії. Тут щось є, розумієте? Мені здається, нам треба ще раз опромінити всі важкі елементи і поглянути, що вийде…

Усе це було вкрай непереконливо, і я напівжартома сказав:

— Що ж, давайте перевіримо вашу гіпотезу-соломинку.

Ось тут Іван Гаврилович і вибухнув:

— Казна-що верзете! Просто гидко дивитися на цих молодих фахівців! Тільки що-небудь трапиться, вони від разу ж лапки догори! Варто було їм прочитати американську статтю, як уже й вирішили: все пропало… Кінець кінцем, це ж ваша ідея з уповільненими мезонами, чому ж ви одразу від неї відмовляєтесь? Чому я повинен вам доводити, що ви маєте рацію? “Гіпотеза-соломинка”! А ми, виходить, потопаючі?

— Та ні, Іване Гавриловичу, я…

Відверто кажучи, я розгубився і не знайшов, що відповісти.

— Що “я”? Невже ви справді вважаєте, ніби ця статейка і кілька дослідів перекреслюють усе, що зроблено нами за рік? Це просто боягузтво! — нападав Голуб.

Насилу мені вдалося його переконати, що я так не вважаю.

Взагалі він має рацію, якщо не математично, то психологічно: ще далеко не все ясно, і в кожній неясності може ховатися те очікуване Несподіване, яке прийнято називати відкриттям.

5 червня. Провадимо досліди. Підійшли до теплових мезонів і все частіше й частіше одержуємо після опромінювання препаратів нуль радіоактивності. Мені вже належить відпустка, але брати її зараз не варто: в лабораторії так мало людей. Бісів Яшко! Тепер мені доводиться працювати і за себе й за нього. А іншого інженера замість нього нам тепер не дають. В наші досліди вже ніхто, здається, не вірить…

27 червня. А цей Вебстер, мабуть-таки, набрехав. Не всі речовини відштовхують уповільнені мезони. Сьогодні опромінювали свинець, причому настільки уповільненими мезонами, що голубий промінчик перетворився на хмаринку. І свинець “вбирав” мезони! Мас-спектрографічний аналіз показав, що в ньому, замість звичайних ста п’яти нейтронів у ядрах, стало по сто тридцять-сто п’ятдесят чотири! По суті, це вже не свинець, а іридій, реній, вольфрам, йод з незвичайно великим вмістом нейтронів в атомах.

Видно… а втім, ще нічого не видно.

5 липня. Одержали з вісмуту стійкий атом цинку, що має сто сімдесят дев’ять нейтронів, замість звичайних тридцяти шести! Щоправда, тільки один атом. Та справа не в кількості: він стійкий, ось що важливо! Такий “цинк” більш, ніж утричі густіший від звичайного…

16 липня. Цей день треба позначити в календарі великими літерами: шістнадцяте липня тисяча дев’ятсот… Цю дату карбуватимуть на мармурових плитах, тому що ми — одержали!!! На останньому подиху, вже майже зневірившись, — одержали!

Ні, зараз я не можу докладно: я ще й досі немов п’яний і спроможний писати тільки великими літерами та знаками оклику. Мені хочеться не писати, а відчинити вікно і закричати в ніч, на все місто: “Гей, ви, хто спить під місяцем і супутниками! Чуєте? Ми одержали нейтриди!”

17 липня Колись популяризатори, змальовуючи цю подію, прикрашатимуть її з властивою їм фантазією А було так: троє інженерів, які після сотень дослідів уже втомилися чекати і навіть у розмові поміж собою уникали слова “нейтрид”, раптом почали одержувати під час останніх опромінювань Велике Несподіване: свинець, що перетворювався на важкий радіоактивний йод, надважкий стійкий атом цинку з атома вісмуту… Вони вже стільки разів розчаровувалися, що тепер боялися повірити: ось воно!

…Опромінювали ртуть.

Був звичайний собі день. Вітер гнав по небу купчасті хмари, і в лабораторії ставало то сонячно, то сіро. В залі розгулювали протяги. Іван Гаврилович вже схопив нежить і чхав.

Настала саме моя черга працювати біля мезонатора. Все, що я робив, було таке звичайне, що тепер навіть нудно про це писати. Завантажив ванночку із ртуттю, увімкнув насоси для відкачування повітря, щоб підвищити вакуум, далі почав настроювати пучок мезонів.

У перископ добре було видно, як над опуклим срібним дзеркальцем ртуті у ванночці з’явився прозорий голубуватий промінь. З ванночки в усі боки заклубочилось біло-зелене сяйво: ртуть дуже випаровувалась у вакуумі, і це світилась її пара, збуджена мезонами. Я крутив потенціометр, підсилював гальмуюче поле — мезонний промінь трохи змінився у відтінках, почав розмиватися в хмаринку…

Раптом (я навіть здригнувся від несподіванки) зелене світіння ртутної пари зникло, залишився тільки розмитий пучок мезонів, і світло його тремтіло, неначе полум’я газового пальника. Я ледь-ледь повернув потенціометр — ртутна пара засвітилася знову. Мабуть, вираз обличчя у мене був дуже розгублений, бо Іван Гаврилович підійшов і стиха запитав:

— Що там у вас?

— Та ось… ртутна пара зникає… — відповів я чомусь пошепки. — Ось погляньте…

Ртутна пара то здіймалася зеленими клубками, то зникала від найменшого повороту ручки потенціометра. Скільки ми дивилися, не знаю, але очі вже сльозилися від напруження. І раптом мені здалося, що голубе дзеркальце ртуті у ванночці повільно, з швидкістю хвилинної стрілки, почало опускатися.

— Осідає… — прошепотів я.

Іван Гаврилович глянув на мене з-під окулярів ошалілими очима і наказав:

— Запишіть режим!

Що було далі, протягом наступних трьох годин, поки осідала ртуть у ванночці, я й сам добре не пам’ятаю. В голові була якась порожнеча, цілковита відсутність думок…

Підійшов Сердюк, підійшла Оксана. Всі ми то разом, то поодинці дивилися в камеру, де повільно і незбагненно осідала ртуть. Саме осідала, а не випаровувалась, бо пари не було. Іван Гаврилович курив, потім клав руку на серце, морщився, ковтав якісь пілюлі і все дивився в перископ. Ми всі були немов у лихоманці — боялися, що це незрозуміле раптом чомусь припиниться, що більше нічого не буде, що, взагалі, все це нам тільки здається…

Та ось осідання й справді припинилося: над рештками ртуті знову заклубочилась зелена пара. У Івана Гавриловича на лисині рясно виступив піт. У мене по спині забігали мурашки. Ми чекали ще з півгодини, але ртуть більше не осідала. Врешті, Голуб хрипко сказав:

— Вимикайте, — і важко зійшов на мостик, до допоміжної камери, звідки виймають ванночку.

Сердюк вимкнув мезонатор. Голуб перевів маніпуляторами ванночку в допоміжну камеру, простяг руку до моторчика, який відчиняє люк.

— Іване Гавриловичу, радіація… — несміливо нагадав я (адже ртуть після опромінювання могла стати дуже радіоактивною).

Голуб подивився на мене, примружився; в очах у нього з’явилася весела зухвалість.

— Радіації немає, не повинно бути, — мовив він, одначе підніс до ванночки сталевими пальцями маніпулятора трубочку індикатора. Стрілка лічильника в бетонній стіні камери не ворухнулася. Голуб задоволено гмукнув і відчинив люк…

Коли ртуть злили, на дні ванночки побачили чорну пляму завбільшки з п’ятак. Подивилися на неї проти вікна: пляма блиснула якимсь дивним чорним світлом. Віддерти пляму від поверхні фарфору не вдалося: пінцет ковзав по ній. Тоді Іван Гаврилович розбив ванночку.

— Якщо не можна відділити цю пляму від ванночки, відділимо ванночку від неї!

Фарфор витравили кислотою. Кругла пляма, точніше, клаптик чорної плівки лежав на кружечку фільтрувального паперу… Вже потім ми виміряли його мізерну мікротовщину й зважили (пляма важила сорок вісім і п’ять десятих грама), визначили величезну густину. Неспростовні цифри довели нам, що це ядерний матеріал… Але в ту хвилину ми бачили лише чорну плівку, мізерну крихту космічної матерії, одержаної в нашій лабораторії.

— Ось так, — помовчавши, сказав Іван Гаврилович. — Це, мабуть, і є те, що ми назвали “нейтридом”.

— Нейтрид… — якось непевно повторив Сердюк і почав обмацувати свої кишені, очевидно, шукаючи цигарки.

А Оксана присіла на стілець, затулила обличчя руками й заплакала. Ми з Голубом почали її заспокоювати. У Івана Гавриловича теж почервоніли очі. І — лихий би його взяв! — мені, який не плакав з дитинства, теж захотілося вволю поревіти.

По суті, ми звичайні, слабкі люди. Ми видерли у природи явище, значення якого нам ще важко уявити, всі властивості якого ми ще не скоро збагнемо, всі застосування якого вплинуть на людство, можливо, більше, ніж відкриття атомного вибуху. Ми не раз переходили від зневіри до надії і від надії до ще більшої зневіри. Скільки разів ми відчували тупе безсилля своїх знань перед багатогранністю природи і в нас опускалися руки! Ми працювали до одуріння, трохи не до відрази до життя, і все ж домоглися того, чого прагнули. А коли домоглися, не знаємо, як поводитись…

Потім реакція минула. Оксана заспокоїлася. Сердюк відійшов кудись убік і повернувся з пляшкою вина. У хімшафочці знайшлися дві чисті мензурки і дві хімічні скляночки….

— Олексо Йосиповичу, коли ти встиг збігати до крамниці? — здивувався Голуб.

Сердюк якось непевно стиснув плечима, стер долонею пил з пляшки й розлив вино по скляночках.

— Виголосіть тост, Іване Гавриловичу…

Іван Гаврилович поправив окуляри, урочисто підняв свою мензурку.

— Ну ось… — зморщив він чоло. — Мені щось і на думку не спадає таке, що годилося б для цього випадку. Хіба привітати вас? Але ж це так буденно… Те, що зробили ми, надто велике для звичайних привітань… Ми навіть уявити собі зараз не можемо, що вийде з цього шматочка нейтриду. Будуть машини, космічні ракети, двигуни, верстати — з нового, ще небаченого на землі матеріалу казкових, дивовижних властивостей… Але ж машини для людей… — Він помовчав. — Так, для людського щастя — це головне. Для людини — сміливого нетерплячого мрійника і творця… — Він знову помовчав. — Чи думали ви, якою буде людина, скажімо, через сто років? Я думав… Дехто вважає, що тоді люди будуть настільки спеціалізовані, що, наприклад, музикант матиме іншу анатомічну будову, ніж пілот, що фізик-ядерник не зможе зрозуміти ідеї фізика-металурга і таке інше. Мені здається, це дурниці.

Іван Гаврилович поставив мензурку з вином на стіл бо вона заважала йому жестикулювати, підняв долоню

— Дурниці! Тоді, могутні своїми знаннями, зібраними протягом тисячоліть, володарі слухняної їм енергії, люди будуть прекрасні у своїй багатогранності. В них буде органічно поєднуватися те, що в нас має характер вузького обдарування. Кожна людина буде письменником, щоб прекрасно висловлювати свої чудові думки; вона буде художником, щоб повно і яскраво виражати свої почуття; буде вченим, щоб творчо рухати науку вперед; філософом, щоб мислити самостійно; музикантом, щоб відчувати і передавати в звуках найтонші порухи душі; інженером, бо вона житиме в світі техніки. Кожен неодмінно буде красивим. І те, що ми називаємо “щастям”, — рідкісна мить, щось на зразок цього, — для них буде звичайним душевним станом. Вони будуть щасливі щоденно, повсякчас…

Так, цього дня все було особливим. Іван Гаврилович, похмурий, сердитий, а часом і несправедливо різкий, виявився чудовим і пристрасним мрійником! Це якось не пасувало йому. Низенький, товстий, лисий, з кумедним обличчям і перекошеними на короткому носі окулярами, він якось дивно розмахував правою рукою; та голос його звучав розмірено і впевнено:

— Ось якими стануть люди! І все це буде для них таким природним, як для нас із вами пряма ходьба… І ось ці прекрасні, досконалі люди, можливо, читаючи про те, як ми навпомацки, у темряві незнання, з помилками і зневірою шукали нове, будуть поблажливо посміхатися. Адже й ми посміхаємось, читаючи про алхіміків, які відкрили винний спирт і під його впливом вирішили, що це “жива вода”. Ми посміхаємось, згадуючи, що на початку дев’ятнадцятого століття фізики вимірювали електричний струм язиком або ліктем… Розумієте, для наших онуків цей нейтрид буде таким звичайним, як для нас сталь. Для них усе буде просто… Але все ж це зробили ми, інженери двадцятого століття! Ми, а не вони! І нехай вони згадують про це з повагою — без нас не буде майбутнього… — І Іван Гаврилович, усміхаючись, погрозив комусь кулаком”.