"Чорні зорі" - читать интересную книгу автора (Савченко Володимир Іванович)

ПЕРШІ НЕВДАЧІ

“1 липня. Сьогодні прочитав чудову космогонічну гіпотезу Тураєва і ходжу під її враженням. Це не гіпотеза, а просто поема про вмираючі чорні зорі.

Ми бачимо в небі небесні тіла, які шлють нам промені, гарні й запаморочливо далекі світи. Але ми ще більше не бачимо. Безперервний мільйоннорічний ядерний вибух — ось що таке зірка. І цей вибух ЇЇ виснажує Зірки стискуються, атоми всередині їх спресовуються, ядра з’єднуються одне з одним і виділяють ще більшу енергію. Так виникає сліпучо-білий, надзвичайної густини “карлик”.

Ну, а що ж далі? Далі за “карлики” ніхто не заглядав…

“Зірка виділяє величезну енергію, — мовиться в гіпотезі, — однак відомо, що, чим більше енергії виділяє система, тим стійкішою і міцнішою вона стає. У просторах Всесвіту є немало померлих зірок — величезних холодних сонць із ядерної речовини. Можливо, вони далі від найближчих видимих нам зір, а можливо, ближче — адже ми їх не бачимо. Може, оті радіосигнали з космосу, що їх ловлять астрономи, і є останніми променями згаслих чорних зірок?”

А ми збираємось одержати в нашій лабораторії шматочок померлої зірки… Та справа навіть не в зорях. Це буде ідеальний новий матеріал. Атомні реактори з нейтриду, замість бетонних велетнів, будуть завбільшки із звичайний бензиновий мотор. Ракети з нейтриду зможуть сідати прямо на поверхню Сонця, бо що для них шість тисяч градусів! Так, “прохолода”…

Нейтридовим різцем можна різати, як масло, будь-який найтвердіший метал. Броня з нейтриду зможе витримувати навіть атомний вибух… Нейтридні танки проникатимуть на сотні й тисячі кілометрів у глибінь Землі, тому що високі температури й тиск їм не страшні… Ух!

Більшість фантастично сміливих, хоча й надзвичайно потрібних людству проектів завжди наштовхувалася на проблему ідеального матеріалу. Інженери з жалем відкладали здійснення проектів на невизначене майбутнє, фантасти нашвидкуруч вигадували який-небудь “пірольдит”, наділяли його потрібними властивостями, будували з нього ракету або підземний танк і разом із своїми героями вирушали в далеку й цікаву мандрівку.

А ми не будемо мандрувати, ми робитимемо цей матеріал! І нехай той, хто спробує твердити, що це нудно й нецікаво, краще не потрапляє мені на очі…

15 липня. Іван Гаврилович сьогодні вранці з’явився в лабораторії просто з аеродрому. Москва затвердила тему. Ура! Починаємо!

25 липня. “А де вони, ці наукові проблеми? — хоробро сказав Яшко Якій, довідавшись, що нашу тему затвердили. — Подайте-но їх сюди — ми їх розв’язуватимемо!”

Проблем багато, та, на жаль, майже всі вони аж ніяк не наукові, — здебільшого такі, про які в інститутських підручниках не сказано й півслова. Коротко всі ці проблеми можна охарактеризувати двома словами: Експериментальні Майстерні (з поваги я навіть написав їх з великих літер).

Справа в тому, що для нових дослідів нам, звичайно, потрібні нові унікальні прилади та пристрої, що їх не дістанеш на складі й не купиш у крамниці. їх треба придумати, сконструювати і виготовити самим. При потребі можна придумати прилад — це не проблема; можна спроектувати його — це теж не важко: досить зробити креслення. Але потім треба, щоб прилад виготовили і якнайшвидше, — оце і є проблема!

Коротше кажучи, цілими днями доводиться бігати то в скляну майстерню, то в слюсарну, то в механічну, в столярну, в бюро приладів — скрізь домовлятися, прохати, доводити, сперечатися… Спочатку все йде гладенько: ввічливі й привітні майстри приймають замовлення, кивають головою, обіцяють виготовити своєчасно; деякі тут же при мені доручають роботу робітникам (“Ось із них вимагатимете, товаришу”). А коли в призначений час приходиш за готовими деталями, то з жахом виявляєш, що принесені тобою матеріали і заготовки спокійненько лежать де-небудь в кутку на верстаті або під столом, прикриті зверху твоїми ж кресленнями, В кращому разі буває, що тільки почали роботу. І знову ввічливі й привітні майстри співчутливо пояснюють, що на складі не було потрібних інструментів, що хтось із робітників хворів, що в кресленні були неясні місця, що виконувалося термінове замовлення, — безліч серйозних і переконливих доказів.

— А ти з них більше вимагай! — порадив мені Сердюк, коли я одного разу поділився з ним своїми невдачами. — У них, поки за петельки не візьмеш, чекатимеш сім літ…

Але “брати за петельки” я не вмію. Навіть лаятися як слід не вмію. Тому й доводиться чекати.

Колись, вивчаючи історію техніки, я дивувався: чому Фарадей цілих двадцять років відкривав своє явище електромагнітної індукції? Такі нескладні досліди… Тепер я розумію його: дев’ятнадцять років із двадцяти він пробігав по експериментальних майстернях і все клопотався, де б йому виготовили котушку і пару магнітів…

8 серпня. Дивна людина Іван Гаврилович! Всі професори, яких мені доводилося бачити, та й не тільки професори, а навіть кандидати наук чи просто інженери, що стали керівниками великих лабораторій, поводилися інакше. Вони сиділи за письмовими столами, давали керівні вказівки або скликали наради співробітників і викладали їм свої ідеї для виконання. Єдиним “науковим” приладом на їхніх столах був телефон…

А цей працює не лише головою, але й руками. Та ще й як! Два дні встановлював нове устаткування в мезона-торі, сам паяв і перепаював схеми, слюсарював. Все нове обладнання, що надходить в лабораторію, він сам пильно оглядає і налагоджує. Мезонатор і всі пристрої для вимірювання знає чудово, до найменшого гвинтика.

А вчора ми втрьох, Голуб, Сердюк і я, розвантажували з машин і встановлювали в залі десятипудові частини мас-спектрографа. Справді, молодець!

22 серпня. Перші досліди — перші розчарування…

Тиждень тому, хвилюючись, ми приступили до лабораторних досліджень. Всі зібралися біля пульта і в урочистому мовчанні дивились, як Іван Гаврилович, серйозний, у білому халаті, з трубкою дозиметра на грудях, вмикав мезонатор. Невгамовний Яшко шепнув мені: “Ну й обстановочка… Помолитися б…” Проте навіть Оксана не пирснула зо сміху, а тільки суворо глянула на нього.

Ось у перископі з’явився промінчик негативних мезонів. Голуб зійшов на місток, взявся за ручки дистанційних маніпуляторів, спробував, чи слухаються. Тросики, що разом із трьохметровими рухливими штангами зникали в бетоні, точно і м’яко передавали всі рухи його пальців на сталеві маніпулятори в камері. Ми внизу, у розтрубі перископа, побачили, як сталеві пальці підвели під мезонний промінь фарфорову ванночку з шматочком олова. Потім Голуб спустився вниз, глянув у перископ і наказав:

— Затемніть лабораторію.

Оксана засунула штори, стало напівтемно. Ми намагалися не заважати Голубу, який, не відриваючись від перископа, настроював промінь, і мовчки стовпилися біля розтруба. Призми передавали з камери синє всередині й оранжеве по краях сяйво, і воно якось дивно освітлювало наші обличчя. Було тихо, тільки стримано бриніли трансформатори, неголосно постукували вакуум-насоси та ще Сердюк сопів біля мого вуха.

Так минуло хвилин десять.

Раптом шматочок олова ворухнувся, — ми всі теж здригнулися, — і розлився по ванночці голубуватою калюжкою. Оксана, що сиділа позаду на стільці, тихо зойкнула і трохи не звалилася на мене.

— Розплавився! — зітхнув Голуб.

— Оце так опромінювання! — вигукнув Яшко.

Більше нічого не сталося. Олово протримали під пучком мезонів дві години, потім витягли з камери. Воно стало дуже радіоактивне і виділяло стільки тепла, що ніяк не могло захолонути.

Оце й усе. Власне, чому я був упевнений, що це відбудеться за першим разом? Сто елементів, тисячі ізотопів, величезна кількість режимів опромінювання… Здається, я просто над міру розпалив свою уяву.

12 вересня. Опромінили вже з десяток зразків: олово, залізо, нікель, срібло… І всі вони стали радіоактивні. Навіть тих стійких атомів з підвищеною кількістю нейтронів у ядрі, які одержували раніше, поки що немає.

А надворі закінчується чудове південне літо. З лабораторії видно голубий Дніпро і багатолюдні пляжі… Досліди, звичайно, затягуються до пізнього вечора, і ми, повертаючись до себе в гуртожиток, бачимо вгорі яскраві зорі на оксамитно-чорному небі. В парку тихо шелестить листя і сміються закохані. На головних алеях парами ходять чорняві кругловиді дівчата, яких нікому проводити додому. Яшко дивиться їм услід і трагічно зітхає:

— Отак і життя промайне…

Єдина наша втіха — це чудові, дешеві й смачні яблука, які продають на кожному розі. Ми їмо їх цілий день.

19 вересня. Уявляється: я працюю біля мезонатора. Під голубим пучком мезонів — кубик з опромінюваного металу… Ось він починає ущільнюватися, осідати, повільно, ледь помітно для ока. Метал, неначе лід, під мезонним променем зникає з ванночки, і замість нього на білому фарфорі залишається невеличка пляма — нейтрид!

Цікаво, якого кольору буде нейтрид?”