"Чорні зорі" - читать интересную книгу автора (Савченко Володимир Іванович)
ПОЧАТОК
“
Це буде щоденник інженера, бо вже три тижні, як я інженер. І нехай він розповідає про мою працю інженера-дослідника. Відверто кажучи, я ще мало займався дослідницькою роботою, але вірю, що й вона може викликати почуття не менш сильні і переживання не менш складні, ніж кохання. “Любов до науки, — сказав якось у своїй вступній лекції з загальної фізики Олександр Олександрович Тураєв, нині академік і директор того інституту, куди мене призначено на роботу, — це любов, якій не зраджують”.
Хай буде так!
Студентські роки скінчилися… Всі вже роз’їхались. Лишився я та ще Яшко Якін. його посилають туди ж, куди й мене, — в Ядерний інститут Української РСР, і нас обох затримало оформлення документів.
До від’їзду ще години півтори, можна не поспішати. Вечір. Чудовий квітневий вечір у студмістечку… Навпроти у великому будинку електриків за освітленими вікнами йде своїм звичаєм студентське життя. На п’ятому поверсі якийсь першокурсник схилився над креслярською дошкою. В сусідню кватирку виставили динамік потужної радіоли, і повітря здригається від хриплуватих звуків джазу. Поверхом нижче четверо “ріжуться в козла”. Внизу ентузіасти дограють у волейбол при світлі ліхтаря. Сміх, удари… Десь за тиждень комендантові знову доведеться склити кілька шибок…
Усе йде своєю чергою, тільки я вже зайвий у цьому русі.
Сумно їхати звідси, і все ж якось гарно на душі. Останніми днями мене не покидає відчуття, що попереду їлось незвичайне, дуже хороше. Наприклад, працюватиму і зроблю якесь велике відкриття. Байдуже, яке… Або зустріну там, у новому житті, особливу дівчину, і ми покохаємось…
Ого! Вже дев’ята година. Час збиратися. Ну, прощавай, Москва — місто моїх студентських років! їду!
Влаштувались ми з Яшком у гуртожитку і вчора вранці пішли оформлятися в інститут… Хвилювалися, звичайно. Яшко навіть свої дотепи облишив, хоч він їх звик говорити з усякого приводу… Спустилися вниз до ріки, проминули довжелезний парк і побачили за ним грандіозну восьмиповерхову будівлю, зроблену цілком із бетону і
 |
скла. Вона нагадувала гігантський акваріум. Поруч стояли менші будівлі. Передня стіна “акваріума” сліпуче виблискувала на сонці. Висока чавунна огорожа, ворота, позолочена вивіска: “Ядерний інститут Української РСР…”
У канцелярії ми довідались, що нас призначено в лабораторію номер сімнадцять. Але туди нас поки що не пустили: не оформлені перепустки. Пильний начальник відділу кадрів не схотів навіть відповісти на запитання, чим же займаються в ній лабораторії. Тільки й сказав: “Побачите, хлопці, не пожалкуєте!” Ну що ж, побачимо…
Лабораторія номер сімнадцять, яку нам дали, як кота в мішку. (“Здається, замість кота в мішку був тигр”, сказав Яшко, і правильно сказав), більше схожа на паровозне депо, ніж на те, що ми звикли називати лабораторією. Величезний двоповерховий зал, що знаходиться у лівому крилі корпусу. Одна стіна скляна (її, між іншим, майже завжди наглухо завішують шторами) і три — з білих кахлів.
З кінця в кінець уздовж залу розміщено устаткування: п’ятиметрової товщини гранчасті труби з сірого бетону, обплетені стальними драбинками, місточками, товстими кабелями. Посеред залу, майже до стелі, височить головна камера, добре захищена стінами з бетону й свинцю. Внизу біля неї вилискує лакованим металом півкруг пульта керування з кількома екранами, численними приладами й важелями. Все це зветься мезонатором.
Мезонатор — не звичайний собі прискорювач ядерних частинок на зразок циклотрона чи бетатрона. Він набагато складніший і цікавіший. У ньому за допомогою потужних електричних і магнітних полів одержують цілі потоки маложивучих частинок, найважливіших і найцікавіших частинок у ядрі — мезонів. Тих самих мезонів, які за теперішніми уявленнями є “електронами ядра”. Це вони спричиняють могутні сили внутріядерної взаємодії, змушують ядра атомів важкого водню зливатися в ядра гелію під час вибуху водневої бомби.
Найцікавіші відкриття, ідеї і гіпотези в ядерній фізиці тепер пов’язані з мезонами. І ми теж будемо займатися мезонними дослідженнями!..
Решта устаткування обслуговує мезонатор. Батареї потужних вакуум-насосів (“Найкращий вакуум у Союзі робимо ми”, похвалився вчора Сердюк). Електронний “оператор” — шафа з тисячами радіоламп і сотнями реле. Він стоїть біля пульта і стежить за режимом роботи мезонатора. Високовольтні трансформатори, які подають напругу до прискорювачів. Вони обтикані півметровими фарфоровими ізоляторами, і поміж їх краями шипить тліючий розряд… Тут же “гарячі” бетонні камери з маніпуляторами для аналізу радіації, електронний мікроскоп, всі пристрої для хімічного мікроаналізу, — що не кажи, лабораторію обладнано за останнім словом експериментальної техніки.
Ми з Якіним поки що на правах екскурсантів: ходимо по лабораторії, придивляємось, читаємо звіти про попередні досліди, інструкції тощо. Бо, як з’ясувалося при першій же розмові з Голубом, знаємо ми саме стільки, скільки звичайно знають молоді спеціалісти, — про все дещо. А тут потрібно знати все про дещо.
Правда, в Голуба вистачило делікатності не тикати нас носом у наше незнання, але і в мене і в Якіна після першої розмови з ним пашіли щоки.
Тепер про людей, що працюють у лабораторії.
1. Іван Гаврилович Голуб — наш начальник, доктор фізико-математичних наук і, наскільки я розумію, автор основних ідей, з яких виник проект мезонатора. Йому років п’ятдесят із гаком. Низенький (порівняно зі мною, звичайно), кремезний; лисина з вінцем сивого волосся, яке стирчить в усі боки і створює щось на зразок німба; короткий товстий ніс, перетятий надвоє дужкою окулярів. Одне слово, зовнішність звичайнісінька, і, коли б я не зустрічав імені Голуба в багатьох книжках про ядро, то, мабуть, дозволив би собі поставитись до нього несерйозно.
“Чіпляйтесь до мене з усіма запитаннями, не соромтесь, — сказав він нам. — Краще задати кілька безглуздих запитань, ніж не одержати відповіді на одне розумне…” Еге ж… Особливою тактовністю він, як видно, не відзначається. Взагалі, з ним ми почуваємо себе якось незручно: він визначний учений, а ми “зелені інженерики”.
До обіду Іван Гаврилович звичайно сидить за своїм столом біля вікна і щось насупившись пише, підраховує або читає, зрідка пускаючи цигарковий дим. Ми з Яковом уникаємо зустрічей із ним. По обіді Голуб їде в тутешній університет читати лекції, і в лабораторії стає вільніше.
2. Олекса Йосипович Сердюк — інженер, помічник Голуба. Він теж ніби є нашим начальством, але ніяким начальником себе не відчуває, тримається з нами просто. Це типовий українець. Діди його, мабуть, були чумаками, возили з Криму сіль і поблажливо-філософськи дивилися на житейську суєту, що проходила мимо їх скрипучих возів. Високий (майже мого зросту), смаглявий, з чорним чубом і довгим прямим носом на худорлявому обличчі, з хитрувато примруженими очима і неквапливою, але розсудливою мовою.
Йому років сорок. Він пройшов війну, а потім закінчив електрофізичний факультет нашою інституту. Словом, свій хлопець.
От до Сердюка ми з Якіним і чіпляємося з різними запитаннями. Він одразу ж кидає свою роботу, закурює і починає докладно розповідати. Пояснивши, що треба, Сердюк цим не обмежується. Він розповідає далі про те, як вони з Іваном Гавриловичем проектували мезонатор, скільки мороки було з ним. Ми слухаємо, і нам стає заздрісно. Адже ми ще нічого не зробили! Аркуш, на якому можна було б записати наші наукові досягнення, поки що зовсім чистий, як і халати, що нам їх видали… Он у Сердюка — халат старенький, у плямах. Збоку навіть дірку видно, пропалену кислотою.
3. Лаборантка-хімічка Оксана (прізвища її я ще не знаю) — мабуть, найтиповіша з усіх українських Оксан з усіма їхніми атрибутами: “чорнії брови”, “карії очі”, про які так часто співають у народних піснях, кругленьке личко, дзвінкий голос… Ми з нею вже здружилися. Вона мене називає “дядю, дістаньте горобчика”, а я допомагаю їй розв’язувати задачі з математики (вона навчається на другому курсі заочного інституту).
Оксана — загальна улюблениця і, мабуть, саме тому, дівчина з характером: змусити її зробити, що треба і як треба, можна тільки ласкою. “Оксанонько, рибонько, — звертається до неї Сердюк, — приготуй, голубко, оцю партію зразків”… Проте, діло своє вона знає добре.
Яшко, коли немає Голуба, починає її смішити. Сміється вона чудово — дзвінко, весело, нестримно.
4. Яків Якін. Ну, Яшко — як Яшко, про нього й писати нічого. Двадцять чотири роки, неодружений. Блакитноокий шатен. Середній на зріст. Ну, що про нього ще скажеш? Мені здається, більш дотепний, ніж глибокодумний. А проте, хто його знає.
Крім того, є ще техніки-радисти, вакуумники, електрики. Вони обслуговують усе велике господарство мезонатора. В основному, це молоді хлопці, які недавно скінчили технікуми. Командує ними Сердюк. Я ще мало з ними спілкувався.
Оце й усі люди.
Ставлення до нас з боку двох перших згаданих осіб поки що невизначене. Ніяких завдань не дають… Ми для них, по суті, теж “коти в мішках”.
Сьогодні півдня читали звіти, а потім прибирали лабораторію до Першого травня. “Нічого, — сказав Сердюк, — і це корисно: знатимете конкретно, де що міститься”.
Однак це не хімія. Мезони — саме ті частинки, яким приписують ядерну взаємодію. Подібно до того, як атоми взаємодіють один з одним за допомогою зовнішніх електронів, так і внутріядерні частинки притягуються одна до одної з допомогою гаданих мезонних оболонок. Отже, мезони — це ключ до пояснення величезних внутріядерних сил притягання, найпередовіша ділянка на фронті ядерних досліджень.
Після опромінювання мезонами всі речовини стають радіоактивними. Можливо, Голуб і намагається встановити зв’язок цієї “післямезонної радіації” з періодичними змінами властивостей елементів? Мабуть, що так. Цікаво… Особливо цікаві досліди з негативними мезонами — вони легко проникають у позитивні ядра і викликають найнесподіваніші ефекти. При кількох дослідах навіть одержано “мезонні атоми” — негативні мезони деякий час (мільйонні частки секунди) оберталися навколо ядер, як електрони.
О, все це дуже цікаво, але хотілося б уже самим приступити до дослідів. А то читаєш, читаєш…
Сьогодні — спеціально для нас із Якіним — увімкнули мезонатор. Сердюк із байдужим виразом на обличчі, недбало торкнувся важелів і ручок на пульті. Застрибали стрілки приладів, спалахнули червоні й зелені сигнальні лампочки, забряжчали контактори. На осцилографічних екранах електронні промені почали креслити складні криві. Лабораторний зал сповнило стримане гудіння.
Оксана завісила шторами вікна, і в залі запанувала напівтемрява. Ми стояли перед розтрубом перископа й спостерігали, що відбувається там, у головній камері, за товщею двометрової захисної стіни з бетону й свинцю. Ми бачили, як до мармурової плити в основі головної камери потягся бузковий, прозорий і тремтливий промінчик — пучок негативних мезонів…
Я уявив собі, що там відбувається: з двох бетонних труб-прискорювачів у головну камеру вриваються з космічними швидкостями протони, розбиваючись на безліч скалок — мезонів. Ці скалки, підхоплені магнітними та електричними полями, й збираються у бузковий тоненький промінь…
Але все — по черзі. Вчора відбулося розширене засідання науково-технічної ради. Іван Гаврилович звітував про досліди з мезонами.
 |
У конференц-залі, на третьому поверсі білого корпусу, поруч з нашим “акваріумом”, яблуку ніде було впасти. Зібралися майже всі інженери інституту: і ядерники, й електрофізики, й хіміки… В президії ми побачили Олександра Олександровича Тураєва. Ох, як він постарів відтоді, як читав нам лекції! Чуб і знаменита борідка клинцем не тільки посивіли, а навіть пожовкли, очі вицвіли, стали якісь матово-голубі. Що ж, йому вже восьмий десяток…
Голуб стояв за кафедрою, вільно розкинувши на ній руки, лисина його поблискувала при світлі люстр. Він читав конспект, що лежав перед ним, і час від часу спідлоба зиркав на присутніх. Зрідка підходив до дошки й писав цифри.
— Таким чином, можна виділити найістотніше, — казав Іван Гаврилович гучним і густим голосом досвідченого лектора. — Негативно заряджені мезони дуже легко потрапляють у ядро. Це по-перше. По-друге: з’єднуючись із ядром, мінус-мезон зменшує його заряд на одиницю, тобто перетворює один із протонів ядра на нейтрон. Тому після опромінювання ними зразків сірки знаходимо там атоми фосфору і кремнію, нікель перетворюється в кобальт, а кобальт — у залізо і так далі. Ми спостерігали також кілька перетворень ядер водню на нейтрони. Ці штучно одержані нейтрони поводилися так, як і природні, і розщеплювалися знову на електрон і протон через кілька хвилин. Ось кількісні результати цих дослідів, — Іван Гаврилович кивнув помічникові, який сидів біля великої проекційної установки — епідіаскопа: — Прошу вас!
У залі погасло світло, і на екрані позаду президії одна за одною почали з’являтися формули ядерних реакцій, криві радіоактивного розпаду, схеми дослідів. Коли помічник вийняв із епідіаскопа шостий рисунок, Іван Гаврилович знову кинув йому:
— Досить, дякую…
Екран погас, і в залі знову спалахнули люстри, освітивши уважні зосереджені обличчя.
— Для важчих, ніж водень, речовин, — казав далі Голуб, — мезонні перетворення також виявились нестійкими: атоми заліза знову перетворювались на атоми кобальту, атоми кремнію, викидаючи електрон, перетворювались на фосфор. Одначе, — тут Голуб підняв угору руку, — в деяких випадках ми одержували стійкі перетворення. Так іноді при опромінюванні заліза ми одержували стійкі атоми марганцю, хрому, ванадію і навіть титану. Це значить, що, наприклад, в останньому, в титані, кількість нейтронів ядра порівняно із звичайним збільшилася на чотири… Ці результати (поки що нечисленні) є не що інше, як натяк на велике і незвичайне явище, яке, можливо, вже здійснене природою, а можливо, першими його здійснять люди… Справді, чого можна досягти, якщо послідовно здійснювати стійкі мезонні перетворення ядер? Очевидно, всі протони ядра поступово перетворюватимуться на нейтрони. Позбавлені заряду ядра не зможуть утримувати електрони, вони зімкнуться і під впливом величезних ядерних сил утворять ядерний моноліт — речовину надвисокої густини і таких незвичайних властивостей, які виходять за межі нашого уявлення…
У залі загомоніли. Яшко штовхнув мене в бік ліктем і прошепотів:
— Колосально, га? Ти розумієш, Миколо, яка сила?! Колосально! А ми з тобою читали і нічого не второпали!..
— Давайте розглянемо інший бік питання, — вів далі Іван Гаврилович. — Ми маємо ядерну енергію, величезну, я б сказав, космічну енергію. А відповідних їй матеріалів немає. І справді, адже всі звичайні способи одержання енергії полягають у тому, що ми якимось чином впливаємо лише на зовнішні електрони атомів. Магнітне поле переміщує електрони в провіднику — виникає електрична енергія. Валентні електрони атомів вугілля взаємодіють з валентними електронами атомів кисню — виділяється теплова енергія. Перехід зовнішніх електронів з однієї орбіти на іншу дає світлову енергію і так далі. Це, так би мовити, поверхове використання атома (без участі його ядра) дає невисокі температури, невеликі випромінювання, і вони цілком відповідають нашим звичайним матеріалам, їх механічній, тепловій, хімічній, електричній міцності. А ядерна енергія — явище іншого роду. Вона виникає завдяки зміні стану не електронів атома, а частинок самого ядра — протонів і нейтронів, що, як відомо, зв’язані в мільйон разів міцнішими силами. Тому вона й створює температуру в мільйони градусів, радіацію, яка проникає крізь бетонні стіни у кілька метрів завтовшки. Звичайна речовина надто нетривка, надто ажурна, щоб протистояти їй… Кажуть про “епоху атома”, — але ж це невірно! Наш час можна назвати лише часом застосування ядерної енергії, причому застосування дуже недосконалого. Візьміть, наприклад, ядерні бомби. Це ж просто варварство! Візьміть примітивне у своїй складності використання подільного урану й плутонію в реакторах атомних електростанцій. Адже це смішно: при температурі в кілька сот градусів використовувати енергію, яка змушує палахкотіти зірки… Але ми не можемо досягти чогось більшого з нашими звичайними матеріалами. Отже, майбутнє ядерної техніки, і, мабуть, зовсім недалеке, залежить від того, чи буде знайдено матеріал, який зможе цілком протистояти енергії ядерних сил і частинок. Очевидно, такий матеріал не може складатися із звичайних атомів, скріплених зовнішніми електронами. Він має складатися з частинок ядер і скріплюватися могутніми ядерними силами… Ті досліди, про які я доповідав, показують, що можна одержати ядерний матеріал лабораторним способом із позбавлених заряду ядер. Властивості цього матеріалу, — назвемо його для зручності нейтридом, — кожен може в загальному уявиш: надзвичайно велика густина, ще більша міцність і стійкість проти всяких механічних та фізичних впливів…
Голуб замовк, зняв окуляри і уважно оглянув німий зал.
— Ми ще багато чого не знаємо, але ж для того ми й дослідники, щоб пробиватися крізь невідоме. Краще пробиватися з метою, ніж без мети… Я вірю: нейтрид можна одержати, ми повинні його добути!
Він зібрав аркушики конспекту і зійшов з кафедри.
Цікаво: у нього палали щоки — зовсім як у нас із Яшком, як у всіх присутніх.
Ну, що тут почалося! У залі всі стали сперечатися один з одним, завзято, голосно. Івана Гавриловича закидали запитаннями, він ледве встигав відповідати. Яшко бурмотів біля мене: “Оце так-так! Надзвичайно!” Потім зчепився з якимсь рудим скептиком, що сидів поруч… Бідолашний Тураєв не знав, як заспокоїти зал: його дзвіночка зовсім не було чути. Він махнув рукою і з незвичайною для старої людини жвавістю почав розмовляти про щось із Голубом…
Була вже одинадцята година ночі, коли в залі трохи вгамувалися. Тураєв підвівся і сказав своїм тенорком:
— Відомості та ідеї, що їх нам виклав… е-е… професор Голуб, цікаві й важливі. їхнє обговорення, на мою думку, повинно відбуватися менш… е-е… пристрасно, зате більш ґрунтовно… Наукові думки не повинні бути необачні… — Він, замислившись, пожував губами. — Мабуть, ми зробимо так: розмножимо сьогоднішній звіт Івана Гавриловича і роздамо всім для того, щоб присутні тут… е-е… шановні колеги змогли його обговорили протягом найближчих днів… А зараз засідання ради вважаємо закінченим.
…Ось воно як, Миколо Самойлов! Ти, нудячись цілий тиждень, ялозив цей звіт і не помітив у ньому блискучої ідеї. Ви нездара, Миколо Самойлов!
Про майбутні дослідження я іноді думаю з тривогою. Щиро кажучи, я їх побоююсь: не осоромитися б. П’ять з половиною років мене готували до роботи фізика-експериментатора: я слухав лекції, виконував лабораторні завдання, курсові проекти, успішно складав екзамени, навіть одержав диплом з відзнакою, і все ж… Вартість знань стає відомою після їх застосування. Можна похизуватися ерудицією під час бесіди на наукову тему, можна зливою термінів і глибокодумних висловлювань зламати впертість екзаменатора — він вам поставить “відмінно”. Та коли дійде до справи, коли з твоїх знань повинні народитися нові знання, нові прилади, нові досліди, — ось тут, на цьому найголовнішому в житті екзамені, дивись не провалися…
А справа чекає величезна. Тому й боязко трохи. Ми всі готуємося. Обмірковуємо ідеї досліджень, черговість аналізів. Перекладаємо й доповідаємо в лабораторії все, що є в міжнародній літературі про досліди з мезонами. Я сам переклав з допомогою словника дві статті з французької та німецької, хоч мов цих ніколи не вивчав. Ось що таке ентузіазм!
Цікаво: в американських наукових журналах нема майже жодних повідомлень про роботу над мезонами, в усякому разі — за останній рік. Одне з двох: або американці не провадять зараз серйозних досліджень у цій галузі, або ж, як це вже було, коли працювали над атомною бомбою, вони тримають у таємниці абсолютно все. що стосується цього питання. Так у сорокові роки було засекречено все, що стосувалося поділу урану”.
(support [a t] reallib.org)