"квген Гуцало. Мертва зона (Укр.)" - читать интересную книгу автора

пробилось нi страху, нi занепоко║ння. - Не всi ж винуватi за того нiмця.
Хтось один... к такi, що мовчать, попричаювалися... Бiльшовиками були - й
зостались.
- Дума║те, вас помилують? Для них зараз усi однаковi... Облава буде...
Пошлють рови копати, околи. Ритимуть бiля лiсу i там, де Дiдькова
Задниця... Нас усiх посилають на облаву. Не думайте, тату, що вдасться
одкрутитксь, чи що. Бо з нами i за нами ходитимуть дойчi й мадяри.
- Ти полiцай, сину, - мовила мати, - то, може б, так зробив, щоб тебе
на наш куток опредiлили?
Юрко тiльки рукою махнув. Мовляв, що ви, мамо, торочите. Хто ж це пошле
мене на Соболiвку, коли всi знають, що ви тут живете? Хiба не зна║те
нашого старосту Самця? Пiд ним земля запада║ться, то вiн ладен усiх
потопити та повбивати - i сво┐х, i чужих.
- Треба все ховати, - мовив Юрко i зробив такий жест руками, наче
пiдгрiбав до себе весь свiт. - Усе треба поховати, щоб нiчого нiде не
лежало.
- Та й так не лежить, - мати.
- Знаю, - все бiльше опановуючи себе, кинув Юрко. - Знаю, позакопували
все, що могли. Але й решту треба так сховати, наче його й не було.
- Де ж тих схоронiв набрати? Хiба землю зараз угризеш чим-небудь? Та й
люди бачитимуть...
- Що ви менi одне й те ж туркочете - люди та люди! У погрiб нiчого не
клали? Складайте все в погрiб!.. Одгорнiть картоплю - й пiд картоплю. На
самiсiньке дно валiть, - не бiйтесь, через кiлька днiв усе повиносите.
Головне - зберегти, щоб не пропало.
Вiльгота дивився на сво┐ руки, нiби вперше ┐х бачив. Широкi, плескатi,
з кiстлявими горбиками щиколоток, з короткими сучкуватими пальцями,
зарослi рiвно висiяним рудувато-вогнистим волоссям, його руки лежали на
колiнах спокiйно, вони повиннi б вселити впевненiсть у душу, але не
вселяли. Наче цi руки належали не йому, а були чужими i лежали осторонь.
- Тiльки робiть так, щоб нiхто не бачив i не знав, бо потiм усе на мою
голову звалиться, - додав Юрко.
- А коли ж почнеться? - поспитав батько.
- Може, вдосвiта, може, ополуднi, а може, й увечерi.
- А облава?
- Мабуть, по снiданню.
- Ти ще кому-небудь казав?
- Нiкому.
- Тiтцi Олянi не казав i дядинi Олександрi?
- Ви хочете, щоб мене скарали? Тiльки вам. Нiхто з полiца┐в про це не
зна║, навiть Самець... Оце менi вдалось пiдслухати.
- Чого ж це вони? - знову мати.
- Чого! Чого! - перекривив Юрко, не в змозi перебороти роздратування. -
Бо прищикнули ┐м хвоста, мусять тiкати.
- Що ж це з тобою буде? Вiн так i вибалушився на не┐.
- Часу ма║те з заячий хвiст, а розбалаку║те, - мовив якось сумирно,
наче аж винувато.
- Може б, ти, Юрку, i собi десь зараз заховався, га? - обiзвався
Вiльгота.
- Менi не можна. Бо до сiм'┐ прийдуть, та й вас не обминуть.