"квген Гуцало. Мертва зона (Укр.)" - читать интересную книгу автора

став, пропустив сина попереду, сам трохи постояв, прислухаючись, - i тодi
вже зачинив дверi. Пiдказувало серце, що неспроста оце Юрко перед свiтом
прийшов. Та й не близько ж йому, аж на другому кутку живе. Гарна хата в
нього - нова, цегляна, пiд бляхою. Голова колгоспу втiк, то кому ж було
поселитись у господi його, як не Юрковi? Ото Юрко й поселився. Щоправда,
посто┐ тi в нього не переводяться вже не перший рiк, але хiба без цього
обiйдешся?.. Якби випогодилось, то краще стало б, але воно випогоджу║ться
- тiльки в другий бiк. Чи не того й прибiг, щоб завчасно в батькову хату
проситись? Теж правильно, краще самому перебратись, нiж чекати, коли
повернуться i виженуть. Шкода, звичайно, такий дiм кидати, але ж дiм - це
дiло наживне, а що наживеш, коли голову з плечей знесуть?
Юрко сидiв на лавi, поклавши шапку на колiна, а мати дивилась на нього
тужливим зором. Були в не┐ круглi, чорно-зеленi очi з каштаново-коричневим
зблиском у зiницях, були в не┐ повнi й незiв'ялi вуста, було в не┐ дорiдне
й смагляве лице, на якому днювали й ночували чистi, дiвочi рум'янцi.
- Як там Зоя? - запитала про невiстку. Юрко скинув на не┐ неспокiйним
оком, так, нiби не розчув.
- А дiти? -цiкавилась уже близнятами його - Павлом i Лавром, що
народились минуло┐ осенi двома огiрочками.
- А-а... Зоя пошила собi нову спiдницю з того рубчика, що ви набрали...
Павло чогось бухика║, а Лавро веселий.
Вiльгота внiс iз сiней снiпок житньо┐ соломи, почав розв'язувати
перевесло, наче не було нагальнiшо┐ справи. Вузлуватi, хижi пальцi
попаслись по тугому та скрученому - i жовтi стебла шурхнули на долiвку.
Юрко дивився на батька, проте той тримався так, наче, крiм нього та жiнки,
нiкого в хатi й не було. Потiм полiз пiд тапчан, почав ворушити там якесь
дрантя, стоптанi шкарбуни, - мабуть, онучi шукав. Юрко встав, набрав у
чашку води, але пити не став, тiльки до рота пiднiс. Потiм сказав якось
зразу:
- Будуть палити!..
I здивувався: як хрипко й тихо прозвучав голос його. Одкашлявся,
приклавши долоню до грудей, i швиденько позирав то на матiр, то на батька.
- Ну? - мовив пiд тапчан Вiльгота. - Хто сказав? - I, здавалось, у тонi
його не було нi страху, нi занепоко║ння.
- Нiхто не казав, але з усього видно, що збираються... Позавчора у
Дериколiвцi палили, вчора у Псярiвцi, а сьогоднi...
- За що?
- А нiмця ж отого хтось порiшив на вашому кутку.
- У полi ж, а не на кутку.
- Хiба не однаково?
Батько вже випростався i стояв перед Юрком високий i похмурий. Наче аж
вищий, нiж завжди, i лице стьмянiле, а пiд очима провалля. I нiчого не
здригнеться. Дивиться. Нiби запиту║: чи зна║ш, що сказав? I мати так само
дивиться, те саме запиту║.
- Всiх? - запитав Вiльгота.
- Не повиннi б усiх, - видихнула мати.
- Ото вони розбиратимуть! - несподiвано верескнув Юрко. - Вони пiдряд
усiх палять, не дивляться, хай ┐м трясця! А ваш куток - неодмiнно, бо ж
вiд Збаража, а в Збараж не сьогоднi, то завтра червонi прийдуть.
- Всiх i палитимуть? - знову перепитав Вiльгота, i знову в його тонi не