"квген Гуцало. Мертва зона (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Я знайшов би, де тебе заховати... - нiби й не слухав батько.
Юрко змовчав. Провiв долонею по ши┐, по чолу - так пiт i лiтню втому
стирають, а потiм:
- Ну, я пiшов, бо свiтатиме ось-ось. Вiльгота встав - i знову вирiс
перед сином чи не до стелi, важкий i насуплений.
- То поженуть мене на окопи? - запитав.
- Якщо не схова║тесь.
- Ну, я сховаюсь, а що з нею зроблять? - кивнув на Олену.
Юрко не вiдповiв. Наклав шапку, зав'язав поворозки, повiльно дiстав iз
кишень рукавицi, неспiшно натягнув ┐х. Здавалось, поспiшав - i наче не
квапився. Зрештою ступив до порога, зiгнувся, бо дверi були низькi, проте
не вiдчинив ┐х, а обернувся. Сумовито глянув на матiр, але так нiчого й не
сказав.
Тiльки кашлянув, уже в сiнях.
Вiльгота не пiшов його проводжати.
Рипнули дверi протяжне, наче зiтхнули, й на порозi став Юхим.
Голомозий, розхристаний, одна штанина заправлена у валянок, а друга - нi.
Колючi бровенята його попiдлiтали вгору, а злетiти назад чи забули, чи не
в спромозi. I одчайдушний вiн зараз на вигляд, i трохи смiшний. Смiшний,
бо навiщо отакому дрiбненькому й непоказному чоловiковi, як Юхим,
одчайдушнiсть у ранню пору?
- Приймеш, Меланко, чи не приймеш?
- А що, знову? - поспитала.
- Знову! - весело вiдповiв гiсть. Глипнув на Мотрю з Торбою, що сидiла,
вже куняючи, на лавi, i собi примостився поруч.
Меланка саме ставила в пiч два горщики з водою - в одному збиралась
варити картоплю на снiданок, в другому борщ на обiд. Навiть головою
докiрливо не похитала - не вперше вже ┐й приймати отак свого брата
Юхима... За що це вони? У такий час...
- А за що? - обiзвався Юхим. - Ти пiди в не┐ спитай.
- Та ти ж заводiяка...
- Я заводiяка? - щиро обурю║ться Юхим. - Я тихий i божий, нiкого не
зачеплю, слова лихого нiкому не скажу. Ти ж бо зна║ш!
- Авжеж, знаю...
- Ти менi хоч кiлок на макiвцi теши, то змовчу. Що вже плохий, то
плохий, як та стара курка. Ти ж бо зна║ш!
- Авжеж, знаю... - хова║ очi Меланка. - Ось час який... Не сьогоднi, то
завтра нашi прийдуть, а ти казишся. О господи, якби вже швидше, то, може
б, ти за розум узявся... Га, Юхиме?
- Якби швидше! Хоч i немолодий я, та попрошусь в солдати. Може,
вiзьмуть?
- Авжеж... - хова║ очi Меланка.
... Час од часу Юхим розходиться зi сво║ю жiнкою. Це трапля║ться раз на
один чи два роки. Пити не п'║, та коли приходить додому веселий, Тетяна
вже здогаду║ться, чим це може скiнчитись. Сидить у кутку на ослонi, чоло
┐┐ затьмарю║ться зморшками, руки кам'янiють. Стежить, як чоловiк
вешта║ться по хатi, як переверта║ порожнi вiдра, як чiпля║ться ногами то
за тапчан, то за стiл. Слуха║, як вiн береться наспiвувати щось соромiцьке
чи розповiда║ про сво┐ походеньки, - i поступово менша║ пiд тягарем журби.
Юхим умощу║ться з чобiтьми на лiжку, ось-ось повинен уже вгомонитись.