"квген Гуцало. Мертва зона (Укр.)" - читать интересную книгу автора

правди, бо такi наситяться. Блаженнi милостивi, бо такi будуть помилуванi.
- ...будуть помилуванi.
- Ви сiль землi: коли сiль звiтрi║, то чим солити? Нi на що не годиться
вона, тiльки щоб викинути геть i щоб топтали ┐┐ люди. Ви свiтло свiту...
- ...свiтло свiту... - мимоволi, тихенько повторював Марко, бо слова тi
падали на його душу, як зерно на спраглу землю.
Сутенiло; наливався темрявою глухий млин. Тихе Мотрине казання
ледь-ледь чулось i примарне, та║мниче згасало. Та ще раз у раз пiдпалювало
дитячi очi, якi спалахували гiркуватим, заглибленим вогнем. Галя спала, й
пiвпарубка вiдчував сво║ю долонею, як б'║ться ┐┐ серце. Вiн так
прислухався до того тукання, що не чув нi Мотриних повчань, нi того, як
здалеку доноситься гуркiт моторiв. Та врештi гарчання моторiв заглушило
биття серця, i вiн скочив, виглянув за порiг. Зразу ж вiдсахнувся, почав
зачиняти дверi на грубий залiзний прогонич. Замкнув - i побiг до коша, де
пiд купою дертi був схований автомат.
Але на пiвдорозi його спинив глухуватий голос, у якому прокльовувалась
тонким живчиком пристрасть. Мотря повчала:
- I коли права рука блазнить тебе, вiдiтни ┐┐ й кинь од себе; бiльша-бо
користь тобi, щоб один iз членiв тво┐х згинув, а не все тiло тво║ вкинуто
в пекло.
- ...вкинуто в пекло.
- Ти бач! - здивувався пiвпарубка. - I складно ж ви чешете, тiтко. Але
нащо ┐х такого навчати?
- Коли ж око тво║ праве блазнить тебе, вирви його... - бубонiла, наче й
не чуючи його, Мотря.
- Та годi, годi! - закричав пiвпарубка, бо мотори вже сопли пiд млином.
- Не забивайте дiтям памороки, чу║те!
Був уже бiля коша, рука нишпорила пiд дертю, ось пальцi наткнулись на
холодне залiзо. Не збирався так просто вiддавати сво║ життя. Не хотiв, щоб
безкарно вбивали оцих дiтей, яких не зумiли вистрiляти гуртом. Не дасть,
бо вiн не безтямне дерево, вiн не бездушний камiнь.
Посiявся снiг за шию - задер голову й крiзь велику шпарину побачив
бiло-рожеву пелюстину молодого мiсяця. Чи то тiльки здалось, що мiсяць?..
Полоснув чергою по машинi - й вона звернула вбiк, та зразу ж
забуксувала. Темнi постатi скочили на снiг, i пiвпарубка, навiть не
цiлячись, скосив одного, другого... Оце вам! За все!.. За все...
З натугою розклеплювала повiки, а вони ж обважнiли, наче згори
покладено мiднi п'ятаки. Вона й рукою хотiла ворухнути, щоб зняти п'ятака,
але рука лежала мертвою колодою. Опитувалася зiтхнути, але сили не було,
то тiльки в думках зiтхнула. Мороком повнилась голова; здавалось, дрiма║.
Але... звiдки цей чад? Невже хтось каглу заткнув? Це ж треба встати й
вiдiткнути, бо хiба ж довго задихнутись?
Врештi розплющила очi. Побачила над собою низький, задимлений сволок -
наче зовсiм опустився, лежить мало не на грудях. Треба буде якого чоловiка
закликати, щоб стовпа поставив, бо й стеля отак завалиться, а хата ж ┐хня
стара, давно ставлена.
Шибки поблискують - невже пiд вечiр випогодилось та мiсяць уповнi
зiйшов? Силкувалась повернути голову, щоб глянути у вiкно, але в'язи
ниють, немов туди цвяхiв понабивано. I кожен цвяшок так жалить, так
впива║ться! Хай жалять, хай упиваються, бо коли вона не встане сама, то