"квген Гуцало. Мертва зона (Укр.)" - читать интересную книгу автора

бачить, бо все ║ство ┐┐ зосередилось на сво║му, на болючому.
- До матерi... - врештi видушила вона.
Пiвпарубка все не вiдпускав ┐┐ голову.
- Хай смеркне-Обiзвалася Мотря з Торбою:
- Може, ви ┐сти хочете? У мене тут назбирано... Ось варена картоплина,
сухарики ║, а ще сушенi грушки. Дали буряк в якiйсь хатi, але ж його
спекти треба, бо сирий. Я печенi буряки люблю...
Все те витягувала з торби, розглядала, обдмухувала. Шкоринка здалась ┐┐
зацвiлою, то понюхала, взялася нiгтем зчищати цвiль. Головку часнику
видобула, червоненьку цибулину. Дуже хотiлося ┐й, щоб у торбi знайшовся
кусник сала, але скiльки порпалась там - не було. Таки не подали ┐й сала
за останнiй тиждень нi разу. I ганчiр'я всякого почало менше перепадати -
ген на ногах, обв'язане мотузками, уже позношувалось, треба б цiлiшого.
Мотря зiтхнула й заходилась переминати в беззубому ротi оту шкоринку, - не
засувати ж ┐┐ назад, щоб зовсiм пропала.
Так вони й сидiли - пiвпарубка з Галею бiля стiни, а прошачка пiд
стовпом. У млинi все потроху насуплювалось, i кутки блимали на них з
глухуватою неприязню; з дiрок у стелi процiджувалось чи те примарне свiтло
дня, чи то рiдесенький, розпорошений попiл вечора. Хоч би тобi вода
шелеснула чи тоненько, по-пташиному пискнула внизу пiд колесами, - нi,
тихо, позамерзало все, скуте кригою. Тiльки рiзким, пропахлим старою
курявою холодком дме з-пiд дощок, i павутиння важко пообвисало по стiнах,
обсипане чи то давнiм борошном, чи то iне║м.
Пiвпарубка насторожився - наче голоси знадвору вчулись. Приклав вухо до
стiни, але хiба вловиш що-небудь через таку грубу?.. Одхилив дверi, а пiд
млином тро║ дiтей. Блискають переляканими очима й туляться одне до одного,
бо роздягнутi й босi. Вiн спершу й не впiзнав ┐х - може, якi приблуднi чи
бiженцi, бо хiба мало зараз таких по свiту скита║ться?.. Але по очах ┐хнiх
застерiг, що впiзнали його, i зразу ж майнуло: Чернежинi!
Спершу не хотiли йти в млин, то вiн ┐х позатягував. I все сварився, що
вони сво║┐ хати не тримаються, що позавiю║ ┐х де-небудь, аж весною
познаходять костi.
- I за чим ваш батько дивиться, га? Якби в мене такi були, то з ранку
до вечора тiльки те й робив би, що березовою кашею годував... Ну, чого
мовчиш, Марку? Обiзвись. Диви-но, якi шмаркляки позамерзали пiд носом.
Марко, наступаючи собi ногою на ногу, щоб теплiше було, сказав:
- Тата вбили.
- Отако┐! - вихопилось у пiвпарубка. - Та ми ж недавно з ним на
цвинтарi були... Це що вiн торочить, Ганко?
У Ганки тремтiли руки - чи вiд холоду, чи вiд страху. Одвернулась, наче
й не хотiла говорити з пiвпаруб-ком. А Марко:
- I хату нашу спалили. А Саньку в огонь жбурнули, то мати за нею
кинулась.
- Це правда, Павле? - вицвiлим, якимось жалiбним голосом звернувся
пiвпарубка до найстаршого серед дiтей. - Чого ж ти мовчиш?
Павло не одвернувся, не одвiв погляду, прямо дивився на пiвпарубка. Й
нiчого не вiдповiдав.
- А потiм, - взявся далi розказувати найменший, Марко, - тато як
крикнуть нам: "Тiкайте! Хто куди!" Ми й побiгли. Та пiдстрелили Марiйку,
Максима i Федька теж пiдстрелили... А Михайла аж у полi догнало. Вiн щось