"квген Гуцало. Мертва зона (Укр.)" - читать интересную книгу автора

ген-ген чимдуху потягнув на Балабанiвку... А куди ж йому?.. Ноги самi
рушили, ноги самi понесли додому. Вже добре бачив, що горять хати. Ген ще
одна закурiлася, легеньке сiре клоччя загойдалось над нею, пiд тим клоччям
в'юнко заметушились вогники. Чия ж то? А то чия?
Врештi почув пострiли i припав за горбком. Що ж це ко┐ться? Невже i
його хату палитимуть? А в чому ж вiн житиме? А де житиме Тетяна? Господи,
скiльки вона з ним, Юхимом, натерпiлася, а тепер ще й таке горе? Скiльки ж
та жiнка може терпiти?
Зараз вiн ненавидiв увесь свiт, а найдужче себе. Гнiв бухтiв у ньому, й
вiд того гнiву стало так гаряче, нiби вiн не до снiгу припадав, а серед
палаючих хат стояв.
- I нащо мене земля носить? - шепнув. - I чого вона досi не запалася
пiдi мною? Щоб провалився я...
Гадалось, що якби зараз був удома, що якби лiпше поводився з жiнкою, то
не було б цього... Спомин про Тетяну пiдстьобував, не давав сидiти.
Схопився i спершу неквапно, а далi все хутчiш став наближатися до
Соболiвки.
- Треба ┐й сказати, - бубонiв, - що хочу з нею помиритись. Що не такi
вже ми молодi, щоб сходитись та розходитись. Бо смiялися з нас i
смiятимуться, а ми хiба не люди?
Хата дiда Катеринки, що зайнялася перша, горiла, мов скирта соломи.
Юхим хотiв пробiгти мимо, але щось припинило його. Пожежа, яку побачив
зблизька, не налякала й не пригнiтила його. Юхима здивувало, що стара
яблуня, котра росла пiд самiсiньким вiкном, також горить. Якби аараз
побачив палаючу землю або палаючий снiг, то це вразило б його менше. А то
- жива яблуня!...! вже тодi аж угледiв дiда Катеринку на стежцi й гукнув:
- Дiду! А ви чого лежите?! Вставайте й гасiть! Ого, мабуть, добре
поклало ото старого, що не чу║ й не зводиться.
- Вставайте!.. - крикнув i побiг далi. Горiли й сусiднi хати, але вiн
якось ┐х не помiчав. Бубонiв:- Це ж Тетяна сердиться на мене... А чого
сердитись? Ну, не помирились, то помиримося... Дума║, за портфель на не┐
маю серце. Та нехай той потфель пропаде, коли за нього гризтись.
Он iз ┐хнього подвiр'я скiльки диму валить. Ну, це, либонь, од сусiдiв
смикнуло вiтерцем - i вже всеньке обiйстя застелило чужим димом. Але чого
ж це Тетяни нiде не видно? Невже й досi портфель шука║? Але хiба вона не
бачить, що ┐хня хата полум'ям сходить?
- Тетяно! - хотiв покликати. Але крик застряв у горлi.
I впав Юхим - не було за що перечепитись, а вiн таки впав. Руки послав
уперед, щоб звестись, а земля вiзьми й провались пiд тобою, i пухка така,
як чорний туман...
- З млина нiкуди тебе не випущу, - сказав пiвпарубка. - А коли прийдуть
i сюди, то буду боронитись.
Галя як сiла пiд стiною, як впустила голову на колiна, так i не
пiдвелась. Але в ┐┐ поставi вiн уловив недовiр'я.
- Це вже не млин, а трухлятина. Три лiта не мололи тут, не навiдувався
нiхто. Не повиннi б... Та коли що - тебе не вiддам. Чу║ш?
Галя мовчала. Пiвпарубка зiгнувся, пiдвiв ┐й голову. Очi в дiвчини
напiврозплющенi, пашiли сухим блиском. Благальне силкувався заглянути в
┐хню глибину, наче хотiв випросити бодай натяк на згоду. Але дiвчина
дивилась на нього - й не бачила. Вiн це добре вiдчував - вона його не