"квген Гуцало. Мертва зона (Укр.)" - читать интересную книгу автора

пiдскочило на бiгу i впало обличчям у снiг. Чернега пострiлу не чув - вiн
тiльки бачив, як пада║ його дитина. Та, врештi, пострiл таки долинув до
його слуху - i дядько обернувся до палi┐в. Крутоплечий здоров'як знову
прицiлювався на город. Чернега, майже не кульгаючи, кинувся до нього,
вчепився обома руками за горло - й страшно спотворилось його обличчя. Тут
пiдскочив лишаюватий i, пiднявши автомат, вдарив Луку по головi. Чернега
здригнувся раптово, й тут ще один удар примусив його поволi зiгнутись i
важко впасти, вгрузнувши в снiг.
"Господи, - думалося в цей час Вiльготi, - i хату його спалили, й
самого порiшили, а хто ж менi за корову заплатить! Ех, якби знаття, то я
ще зранку вiдвiв би рябу на сусiдн║ село..."
Чернега не вставав. Ще одна його дитина спiткнулась i зарилася з
головою в замет. Але решта вже докочувалась до яру, вже й зникала. "Хай би
жили, - само собою думалося Вiльготi. - Повиростають, то я безпремiнно
стребую iз них те, що батько заприсягався вiддати. Тiльки де ж це Юрко
бариться? Невже й справдi не прискочить, щоб захистити, щоб порятувати? Що
ж, вiн ┐м i сам розкаже i за себе, й за сина, вони повиннi зрозумiти".
Ось вони йдуть.
Холодно, а вони всi розгарячiлi, спiтнiлi, навiть з рум'янцем. Бо
робота така. До яко┐ роботи приставлять чоловiка, то такий у нього й
вигляд. Пiти назустрiч чи сховатись? Коли схова║ться, то подумають, що
бо┐ться, що ворог. Е-е, нi, хiба ж вiн ворог, хiба ж вiн ┐м лиха якого
зичить... Iшов назустрiч i землi пiд собою не чув, так обважнiли ноги.
- Заходьте...
Хотiв голосно сказати, а й сам не почув свого голосу. Це його налякало,
i Вiльгота вклонився, але очей у землю не опустив, нi, а все ┐х з нiмцiв
не зводив. А тi поставали навколо нього, приглядалися з цiкавiстю.
- Правильно палите, - змiцнiлим голосом мовив Вiльгота. - Усi вони
активiсти й бiльшовики. - I однi║ю рукою показав на Меланчину хату, ще
незачепану, а другою - на Чернежину, охоплену полум'ям, буйну.
- К-караш-шо! - пiдохотливе обiзвався лишаюватий. Вiльгота вiдповiв
йому вдячним поглядом - ай справдi, не такий вiн виродок, як здаля могло
показатись. Хiба посеред нашого брата мало таких, що доля обiйшла вродою,
надiлила такими парсунами, що й удень, не тiльки вночi, лiпше обминути,
щоб не перелякатись?!
- А Юрко мiй, мабуть, теж десь палить, еге? - зовсiм уже повеселiв
Вiльгота i, помiтивши, що його не зрозумiли, пояснив: - Полiца║м мiй Юрко,
помага║ вам, бо хiба ви самi справилися б?
I зразу язик прикусив - навiщо ото говорити, справилися б чи не
справилися б? Не його це дiло, а ┐хн║. Проте вони, либонь, не втямили
нiчого, бо лишаюватий знову пiдохотливе кинув:
- К-караш-шо!
- Еге, харашо, - згодився Вiльгота.
Нiмцi перезирнулись мiж собою. Вiдчувши непевнiсть, Вiльгота заспiшив:
- Коли хочете, я вам усе тут покажу... Де хто хова║ться... Все
покажу... В оцiй хатi, - показував на свою, - безпечно... Та куди ж ви
йдете? Кажу, що це моя, а мiй син Юрко...
I закляклими од жаху очима дивився на ствол автомата, який наставляв на
нього лишаюватий. I вже не мiг видобути з грудей жодного слова - там усе
бiльшала та бiльшала гаряча пустка, а в головi раптово зашумiло, немов у