"квген Гуцало. Мертва зона (Укр.)" - читать интересную книгу автора

та колiна, почав виборсуватися з хати, аж поки звалився бiля призьби.
Встав, розкуйовджений, у подертiй сорочцi, хотiв уже за причiлок шаснути,
але почув регiт.
Смiялися нiмцi. Вони дивилися на нього i дуже весело смiялись. Один з
них держав канiстру з бензином, другий - дрючок iз обгорiлою ватою, а
курохват, звiсно, тримав пiвня. Гнiв збурив дiда Катеринку. Одним оком
шукав дрючка, а другого не спускав iз тих, бiля ворiт.
Катеринка, стиснувши кулаки, пiшов на них. I чим ближче пiдступав, тим
веселiше ┐м було. Пострiлiв дiд не почув. Не побачив i того, як пiвень
випав iз-пiд нiмцево┐ пахви на землю i, змахнувши крилами, з густим
лопотiнням полетiв мiж вишнями. А може, почув? А може, почув i здалось
йому, що то його душа знiма║ться в небо?
Стоячи в сiнях. Вiльгота бачив, як увесь Чернежин виводок вигнали
надвiр, вигнали й Луку, вигнали й Катерину з немовлям на руках. Нiмцi
пiдпалили загату зразу в кiлькох мiсцях. Вогню спершу не було видно,
тiльки синiй димок закурiвся, зав'юнився, а потiм уже блиснуло бiлими
язиками, замиготiли похапливi верчики, веселi крутенi полум'я, погустiшало
диму. Дiти чередою оточили свою матiр i, попритулювавшись одне до одного,
стежили за тим, що вiдбува║ться. Лука теж дивився непорушне i, спираючись
на палицю, зiгнувся, голову ввiбрав у плечi. Вогонь уже чiплявся за
стрiху, прагнув вище забратись i нарештi вилiз, язики його побiльшали,
стали червонуватими...
"Добре, що вiтру нема, - мимоволi подумалося Вiльготi, - тихо, то
полум'я не перекинеться..."
Нiмцi поставали вiддалiк i перемовлялись мiж собою. Мабуть, вогонь не
дуже ┐х i приваблював, бо вони й не дивились на пожежу. Раптом почали
штурхатись, i один - банькуватий здоровань з круглими плечима - взявся
натирати снiгом свого товариша. А той, непоказний, майже зовсiм
нiкчемненький, з ряботинням та лишаями на запалих щоках, упав i, смiючись
до слiз, не мiг пiдвестись. Мало не схлипуючи вiд реготу, усе-таки встав
i, спотикаючись, одбiг до тину. I тут його погляд упав на дiтей, що з
закам'янiлими лицями дивились на нього. Нiмець часто заклiпав повiками й
затих. Урештi по лишаях звинулась ображена гримаса. Твердим кроком
пiдiйшов до Катерини i, показуючи пальцем на немовля, запитав:
- Малтшiк?.. Дь║вотшка?..
Жiнка дужче пригорнула дитину до грудей. У ┐┐ розширених зiницях
ворушились вiдблиски вогню.
- Дь║вотшка - карашшо! - сказав нiмець i хотiв погладити немовля.
Але Катерина злякано вiдсахнулась. Це вразило молодика, i вiн рiзко
вихопив дитину з материних рук. Катерина кинулася до нього, але нiмець
одтрутив ┐┐ плечем i, раптово розмахнувшись, кинув загорнуту в пелюшки
дитину на хату, де вже прогорiли снiпки. Вона зникла в полум'┐, наче й не
було, тiльки матерi вчувся кволий зойк, - але, може, то ┐┐ душа зойкнула?
Катерина кинулася в хату, почала лiзти по драбинi на горище. Висковзували
з-пiд нiг щаблi, на плечi й на руки сипались iскри, але це ┐┐ не спиняло.
Вже ковтала дим, вже сама вона, зда║ться, тлiла, не тiльки одяг, проте
кинулася до димаря, туди, де...
- Тiкайте! - крикнув Чернега сво┐м дiтям. Але вони немов поприкипали до
землi. То вiн аж палицею замахнувся, аж вирячився од лютi:Розбiгайтесь!
Дiти приснули по городi врiзнобiч, нiби горох. Й одразу ж одне дивно