"квген Гуцало. Мертва зона (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Вiн поглянув на вогонь, потiм, ставши на лежанку, заглянув на пiч i,
поморщившись, легко скочив на долiвку. Щось запитав, i хоча дiд нiчого не
зрозумiв, проте вiдказав:
- Сам живу, старий уже, нiкому не потрiбен. I нiякого багатства в мене
нема, i сала нема, i я║ць нема. Що було - все позабирали, за вiтром пiшло.
Кажу правду, бо вже старий, щоби вам брехати.
А сам собi думав: "Це вони, мабуть, Юрка шукають. Бо чого б на пiч
заглядали? Думають, що вбили, а тiло сховали..."
Нарештi нiмець глянув на долiвку й побачив пiвня. Знову щось запитав у
дiда, i в голосi його вчулася погроза.
- Бо таки нiчого нема, - й далi правив сво║┐ Катеринка. - А хiба це
пiвень? Здохлятина, а не пiвень, саме пiр'я та кiстки. I якби хоч спiвав,
а то й не хрипить. Нi в борщ його, нi на печеню. Ото колись були в мене
пiвнi...
Проте нiмець не став слухати, що в дiда колись було. Пiдняв пiвня з
долiвки, спершу погладив, а потiм роздмухав на грудях пiр'я - бiлий чи
синiй. В сутiнках видалась йому та птаха не такою вже й пiсною, i нiмець,
муркнувши "гут", склав губи так, наче вже ласував свiжою курятиною.
- Та ┐й-богу, що не "гут", - наче аж сердито заперечив дiд Катеринка. -
Ось дай сюди, я дмухну.
Нiмець з пiдозрою глянув на простягнуту старечу руку, скривився - i
хутенько подався геть, залишивши дверi навстiж вiдчиненими.
- А в сво┐й хатi ти теж не зачиня║ш, га? - кинув йому навздогiн дiд
Катеринка.
Хотiв вийти надвiр, але на сiнешнi дверi хтось накинув клямку. "Ото ще
вар'ят, - бубонiв дiд, - украв пiвня, а мене замкнув, щоб не побiг i не
вiдняв крадене... О, ще, диви, на обiйстi смалити заходився, бо ж звiдки
цей дим сота║ться? Що такому - насмика║ снiпкiв зi стрiхи, а на порозi
багаття розкладе..."
Взявся грюкати кулаками, але хоч би голос тобi у вiдповiдь! Гайнув у
хату, припав до шибки - сто┐ть бiля ворiт блакитноокий зайда з пiвнем пiд
пахвою, всмiха║ться. Смiйся, щоб ти на кутнi смiявся, але звiдки ж тодi
дим оцей, що клубочиться пiд вiкном, косами стелиться по подвiр'ю? Може,
привiяло його звiдки... Але звiдки?..
Коли бiля шибки, вгорi, пролетiло охвiстя вогню, Катеринка вiдсахнувся,
рука його мимоволi потяглась до лоба, щоб перехреститись, але на пiвдорозi
завмерла. Дiд знову визирнув у вiкно - тепер курохват був уже не сам, бiля
нього стояло ще два - мабуть, тi, що пiдпалювали, - i всi дивилися сюди,
на дiдову хату. Холод i млiсть пронизали дiдовi груди, але вiн усе-таки
зiбрався на силi, щоб рогачем вибити скло. I зразу ж звуки пострiлiв
сiконули по вухах, i кулi з чмоканням повпивалися в глиняву стiну.
- Свят, свят! - прошепотiв дiд Катеринка i задки вiдступив до печi. -
Що ж це вони коять?.. I пiвня мого вкрали, i зi мною... Пiд дiбровкою пiд
зеленою чи я у вас не молодець... тьху... верзеться...
У печi догоряла дубова кора. Катеринка дивився на не┐ як заворожений.
Вже на черенi зосталася недотлiла купка, пойнята попелом, а з не┐ зрiдка
вискакували швидкi iскри. Злетiвши вгору, вони зразу ж гасли, на коротку
мить освiтлюючи челюстi. Хата сповнювалась задушливим димом, од нього
стали сльозитися очi. Знову золотисто дзизкнула iскрина - i тут Катеринка,
наче його збудили, кинувся до вiкна, плечима вибив раму й, обдираючи лiктi