"квген Гуцало. Мертва зона (Укр.)" - читать интересную книгу автора

насмикав iз куфайчини, хоч та куфайчина й так вiтром давно вже пiдбита.
Пурхнула iскрина, за нею стрельнула друга - i вже заро┐лися мерехтливi
бджiлки, творячи золоте царство вогню, його живу та║мницю. Дихнуло дiдовi
в лице теплом, воно сягнуло далеких закамаркiв душi - i вже йому
посолодшало в мислях, полегшало. Принюхуючись до солодкого диму, який
витягало в комин, замугикав:
Пiд дiбрiвкою пiд зеленою -
Там парубки комара б'ють...
Пiд дiбрiвкою пiд зеленою -
Вже комара вбили...
Вогонь пiдпливав синюватим сяянням. Отак i дивився б i дивився у його
гарячу душу, бо полум'я - немов чарiвник: воно очища║ тебе, випалю║
клопоти й турботи, наливаючи iстоту споко║м i рiвновагою.
Пiд дiбрiвкою пiд зеленою -
Цьому-тому по чвертi.
Пiд дiбрiвкою пiд зеленою -
А Миколi стегенце...
Внiс iще кори, а потiм пiшов на задвiр'я i став розгортати бiля загати
снiг. Пiд снiгом лежало картоплиння, вiн зняв його, а там уже й солом'яна
невелика мата. Застромив туди руку, помацав - i на обличчi його застиг
очiкувальний вираз. Нарештi пробiгло щось схоже на усмiх, губи затремтiли
- i дiд витягнув iз схованки чорно-червоного пiвня.
- Коли вже вогонь розвiв, - проказав Катеринка, - то чого б тебе не
обпатрати?
Коричневi кружальця пiвнячих очей були наче з живо┐ барвисто┐ глини...
З тих пiр, як нiмцi почали забирати в ┐хньому селi все, що тiльки
потрапляло пiд руки, пiвень просидiв у виритiй дiдом норi не один день i
не одну нiч. Усi його кури попереводились - тих сво┐ виловили, тих чужi
вибили, зостався тiльки один цей чорно-червоний спiвун. Дiд пожалiв його,
переховував, сипав йому ┐сти, давав води, все було добре, тiльки одного
було шкода Катеринцi: не доводилось чути пiвнячого спiву нi опiвночi, нi
вдосвiта.
- Геть зовсiм схудла пташина - бубонiв дiд, тюпаючи до хати. - Чим так
ма║ш страждати, то лiпше я тобi шию скручу. На┐дку з тебе нiякого, та все
ж буде чим душу закропити.
Пустив його на долiвку, а сам, кинувши в пiч дубово┐ кори, сiв на
ослонi. Пiвень, мабуть, розучився ходити - сидiв посеред хати,
розчепiривши крила.
- А-а, та ти ж, либонь, не бачиш пiсля темряви, - здогадався дiд. - Ти
вже вiдвик од свiтла, песиголовцю, зовсiм охляв. То й добре, менше
кричатимеш, менше битимешся. Страх не люблю, коли курцi вiдрiзати голову,
а вона ще скаче, нiби хоче знайти ту голову та приставити назад...
Найшов у ковбашцi пiвжменi соняшникових зернят, сипнув на долiвку, але
пiвень i головою не ворухнув.
- О, таки заслiпила тебе земля, висмоктала з тебе соки. Ну, так i
бути... Ось поставлю зараз у макiтру води, обпарю...
Тiльки вiн заходився наливати води, як по дорозi стрiмка гуркотнява
прокотилась i наче й далi посунула на Соболiвку, але й бiля дiдово┐ хати
не втихло. А ще через якусь хвилю в сiнях загупотiло, дверi полетiли
назад, хряснули об стiну - i вже стояв на порозi бiлявий високий нiмець.