"квген Гуцало. Мертва зона (Укр.)" - читать интересную книгу автора

В чужу могилу скочив, наче для нього копали.
Нiхто йому не вiдповiв. Галя ж подивилася так, наче хотiла щось
втямити, але не втямила, бо не ожив, не зблиснув iскринками смуток в ┐┐
зорi.
- Коли б i менi ще так повезло, - не вгавав дiд, - то я вже нiчого не
хотiв би.
...Пiвпарубка з Галею хутко йшли до млина. Пiвпарубка раз у раз брався
розпитувати, як це вона попалася в Юрковi руки, але тiльки й чув од не┐:
"Виглянула надвiр, а вiн мене пiдстерiгав, мабуть..." Олексi здавалось, що
вiд нього тхне, вiн витирав долоню снiгом, але запах. не зникав.
Спустившись у ярок, пiшли по глибокому, борсаючись, i тут Галя загубила
чобiт. Чекала, пiднявши ногу, поки вiн знайде i принесе. Пiвпарубка
помацав - чобiт був без вустiлки i холодний-холодний. Коли помагав
озутись, Галя сперлась йому на плече - пальцi в не┐ трусились. Глянув у ┐┐
очi, хотiв там застерегти вiдразу до нього, страх перед ним, - у зiницях
була безмежна пустка.
За║ць вискочив iз-пiд кущика, покотився-покотився. Враз зупинився,
глянув назад i, прищуливши вуха, кинувся вбiк, залишаючи на вибiленiй
ряднинi яру цятковиння слiдiв. Галя зачудовано стежила за ним, i в ┐┐ зорi
почала загусати зосереджена увага.
- За║ць... - тихо проказала вона.
I тим одним словом хотiла виразити багато, а найбiльше - сво║
здивування, що в такий час, коли в душi людськiй все вигора║, коли душа
ста║ попелищем, що в такий час весело й щасливо бiга║ в полях за║ць,
хова║ться за кущами, обгриза║ кору на стовбурах. Наче нiчого й не
вiдбува║ться в свiтi, наче все так, як i було в давнину.
- За║ць... - знову повторила дiвчина, не рушаючи з мiсця.
Пiвпарубка опитувався щось утямити iз того ┐┐ казання, а не мiг. Те
сiре зизооке поплигайло не пробудило в ньому нiчого, в його iстотi все
ширшала й ширшала пустеля, по якiй вигулювався холод. I в тiй пустелi не
було мiсця зачудуванню.
До вечора ще наче й далеко, а сутiнки вже самi виростають - чи то iз
землi встають, чи то з хмар просiюються, i все навкруги журливiша║,
похнюплю║ться, мовби незрячим ста║. Соболiвка, одбiгши вiд села, хотiла б,
либонь, i далi в поля гайнути, але прича┐лась на пiвдорозi, мов
остерiга║ться далеко скочити. Прилягла бiля яру, а над нею - нi диму тобi,
нi ворони змерзло┐. Лише кiлька верб по згiрку тюпають до рiчки - не
дiйшли: холодно, то поспинялися, щiльнiше кутаючись у бiле хустя. I
ген-ген, при самому обрi┐, тьмянi║ стрiхами далеке закоцюбле село, до
якого докотився фронт - i закрижанiв хвилею, далi не зрушить.
Дiд Катеринка не мiг усидiти в хатинi - що не кажи, а коли не палити по
кiлька днiв, то в нiй холоднiше, нiж надворi. Вийшов на обiйстя, сюди-туди
поткнувся, а й тут не лiто, не зогрi║шся. Коли по правдi, то йому лише в
петрiвку бува║ тепло, бо в жилах уже не кров, а вода. Чи не взяти оту
дубову кору i добре випалити? Кору дiд Катеринка припас для того, щоб
людям шкури видублювати, проте лежить вона вже кiлька рокiв без дiла, бо
яка тепер худобина в людей? Тiльки й шкури, що своя, а видублюють ┐┐ й без
нього - дiда Катеринки... Коли запасав кору, думав: прибережене на горбi
не волочити, прибережене само полежить, ще й прогоду║ колись, а воно...
Почав ту кору з сiней носити, бiля припiчка зсипати. На пiдпал вати