"квген Гуцало. Мертва зона (Укр.)" - читать интересную книгу автора

ж то з нею?
Дивилися на дорогу, що вела iз Соболiвки до села. По дорозi справдi
йшла Галя - простоволоса, роздягнута, руки склала на грудях, нiби так
хотiла захиститися од холоду. За нею простував Юрко Вiльгота. Ось вони
зупинилися обо║, задивилися сюди, на цвинтар, потiм звернули - й до них
рушили. Галя широко ступала, волосся порошилося над ┐┐ чолом, а рук од
грудей не вiднiмала. Тiльки ближче пiдiйшли - i втямили всi, що це Юрко
зловив дiвчину, веде ┐┐ до управи.
- Що копа║те? - запитав. - Хто дозволив?
- Окопи ри║мо, - сказав дiд Катеринка. - Вдасть наказала...
- У вас, дiду, зуби повипадали, а ви iржете, як та коняка коростява, -
на кутнi.
- У мене й кутнiх нема║, - не втримався дiд. А тут i Чернега обiзвався.
Сидiв на купi землi, рiвно так i спокiйно дивився перед собою.
- Корову в мене забрали. Повиннi б вiддати менi, га?
Юрко всмiхнувся кривенько, нiчого не сказав. Галя осклiлим зором
заглядала в яму, брови в не┐ сiпались, наче ┐х вiтрець пiдвiвав.
- Меланцi хату копа║мо, - сказав пiвпарубка. - Од тво┐х рук...
- Окопи ри║мо, - пробубонiв дiд Катеринка.
- Всi!.. Зараз!.. - почав дуже голосно, аж верескливо, Юрко. - Йдiть iз
цвинтаря! На окопи! Отуди! - i вiн вказав рукою на мурашинi розсипища
постатей, що ген-ген чорнiли в полi.
- Тю на тебе, - гмукнув легенько дiд Катеринка.
- А на собак ви будете тюкати! - недобре ошкiрюючись, проказав Юрко i
ступив до ями, замахуючись ногою на дiда.
У цей час пiвпарубка й рубнув його сокирою по головi. Сокира застряла в
потилицi, i Юрко, падаючи, потягнув за собою й пiвпарубка, поки той не
догадався випустити з руки сокиру. Дiд Катеринка, на якого валився Юрко,
помiтив, як в очах у того спалахнув i почав склянiти розпачливий переляк.
Дiд одскочив i тут же швиденько взявся вилазити з ями. Не мiг вчепитись нi
рукою, нi колiном, усе ковзався вниз, аж поки йому Чернега допомiг. I
зразу ж стали загрiбати яму. Не було чим, то засипали пригорщами. Тiльки
Галя стояла непорушне, не допомагаючи, i губи ┐┐ ледь здригались.
- Снiжком притрусити треба, - сказав дiд Катеринка, - щоб не так в очi
впадало.
Чернега нагрiбав снiгу в поли, а пiвпарубка взяв мiшок i всередину
насипав, наче пiску. Втрусили не тiльки яму, а й бiля ями, i тепер вона
стала схожа на всi навколишнi могилки: непоказна i наче не свiжа, а давня
вже.
- Тепер потюка║ш на собак, чого ж, - бубонiв собi пiд нiс дiд
Катеринка, заходжуючись i слiди притоптувати й присипати, щоб не таке
стовковисько було.
- Сокиру не забрали, - мовив Чернега. Всi випростались, нiби очерет
пiсля раптового подуву, i глянули один на одного. Тiльки Галя нiби нiчого
не бачила й не чула.
- А-а, - махнув рукою дiд Катеринка. - То моя сокира, хай там i лежить.
Багате придане матиме на тому свiтi.
- Ага, придане, - згодився пiвпарубка. Хотiв усмiхнутися, але вуста
немов позамерзали, не розклеплювались.
- Отож умi║ пристроюватись чоловiк, - взявся кепкувати дiд Катеринка. -