"квген Гуцало. Мертва зона (Укр.)" - читать интересную книгу автора

любить - i дню║ й ночу║ там, бо на цьому свiтi непогано пожив, то й на
тому хоче випросити тепленьке мiсце. Ану, побачимо, змилостивиться над
тобою твiй бог, чи подасть помiчну руку, чи буде тобi й на небi так тепло,
як сьогоднi на землi, ха-ха-ха!.. Бiля Самiйла сидять Куницi - двi старi
дiви, якi на живого парубка завжди дивились, як на чорта з рогами та з
ратицями, котрий на рiвному та на твердому так тебе проведе, що неодмiнно
посковзнешся i гепнешся. Сестри Куницi жили з того, що ткали людям
полотно, помагали пiдгортати картоплю, бавили дiтей, - не мали вони свого
кореня в життi, таких i легкий вiтерець викорчову║ без слiду, не те що
буря. Звичайнi, зда║ться, люди, сiрi, як осiння сльота, а як приглянешся,
то в кожному бiльшовицьке щось сидить. Це зараз по-причаювались, а колись
же в активiстах ходили, голови задирали високо... У закамарках душ такими
й позоставались, хресiйбо!
Усiх ┐х сьогоднi спалять. Що ж, така в них доля. Така доля i в
Парiйчукiв, i в Постоюкiв, i в Хоменкiв, i в Чуйкiв, i в Грипечукiв, i в
Чернег - у всього ┐хнього кутка, у всi║┐ Соболiвки. Така доля! Згорять
вони - на ┐хньому мiсцi родичi Вiльготинi поселяться, якi вже з ним,
Iваном, житимуть у злагодi, та й вiн з ними не ворогуватиме.
Олена одягнулася, перев'язалась мотузком, яким тягли з криницi воду,
почала класти за пазуху дерев'янi ложки, риночку поклала, веретено.
- То вже пiдемо, чи що? - похмуро запитала в нього. - Пересидимо в Юрка
або в церквi. Коли що - у яр скочимо, той, що бiля Юркового городу, там
багато снiгу...
Говорила вона спокiйно й тихо, наче аж байдуже; таким тоном можна
обговорювати дрiбнi господарськi клопоти - замiшано свинi чи нi, внесено з
погреба картоплi на снiданок чи не внесено...
- Йди, - мовив Iван, - а я за тобою.
- Разом безпечнiше, - спробувала наполягати. - Нема чого зоставатись...
- Йди, - повторив Iван. - Бо коли вдвох подамось, то сусiди можуть
запiдозрити щось.
- Хати не замикай, - сказала Олена. - Зайдуть усередину, подивляться,
що нiкого нема, то, може, помилують. А буде замкнуто - подумають, що
поховались.
Вона вже вийшла в сiни, як вiн побачив бiля печi коцюбу. Хай би
взяла... Але чомусь не схопив, не побiг наздоганяти. Слухав, як
прохрумкотiли ┐┐ ноги попiд вiкнами, стихло, слiпе мовчання стало за
плечима, пильно придивлялося до нього. Вiльгота рiзко обернувся, наче
сподiвався щось побачити ззаду, але, крiм обдертих голих стiн, там бiльше
нiчого не було. Зостався сам, гостро вiдчував самотнiсть, бо навiть рiдна
хата не створювала затишку.
- Тьху, зараза, прости господи, - сказав дiд Катеринка, - заступ
зламався...
Дiд стояв у могилi по груди, з досадою крутячи в руках зламаний заступ.
Ото такий талан, ото таке везiння. Тепер пальцями не вкопа║ш, сокирою
багато не вигребеш, а могилу ж треба кiнчати.
- I де тiльки в мене та сила береться на старiсть, - бубонiв дiд. -
Замолоду нiкого не мiг подужати, а тепер...
- Мабуть, багато кашi почали ┐сти, - докинув пiвпарубка. - Доведеться
менi йти по заступ. У млинi там усяко┐ всячини ║...
- Галя йде до нас, - мовив Чернега, сидячи на викопанiй землi. - А хто