"квген Гуцало. Мертва зона (Укр.)" - читать интересную книгу автора - пм, - вiдповiла Олена.
Йому хотiлося скочити, вирвати той кусень iз ┐┐ рук, розтоптати, але вiн тiльки невiдривне дивився, як вона неквапливо, зi смаком пережову║. Ковтнув слину i вiдчув, що також хоче ┐сти. Бо iз самiсiнького ранку нiчого й на зуб не встиг покласти. Усе ще сердячись, встав, пiдiйшов до столу й одрiзав хлiба собi. Найшов цибулину, почистив i, мочаючи в сiль та хрумтячи, почав пережовувати. - То, може, снiдатимеш? - поспитала Олена. З'┐в одну миску кулешу, за нею ще - i не вiдчув ситостi. Знову хрумтiв цибулиною. Уже недавнього гнiву на Олену не було, але страх не полишав його iстоту. Страх тонесенькими цiвочками заповзав у його iстоту - сам собi здавався великим решетом, повним тривожного весняного вiтерцю. I голова його бiльшала, виростала в головi болiсна пустка, - раптом вiн iз здивуванням подивився на цибулину, його занудило, - i вiн вiдклав ┐┐. Невже згорить увесь куток?.. Пiймав себе на тому, що цiкаво б подивитись на пожежу. Вдень, звичайно, воно не так грiзно й страшно горить, як уночi, але ж це палахкотiтиме не одна хата, а весь куток, яких-небудь вiсiмнадцять обiйстiв. Йому аж на душi потеплiло, коли уявив те чорно-золоте пекло, отi двигтючi велетенськi вiхтi, що пожадливо прагнутимуть сягнути неба i вишини трохи вкусити. Але нараз пригадав, що бiда не обмине i його хати, що вона також обернеться на купу попелу, - i стало йому нудно й млосно. Олена взялася латати спiдницю. Засилила в голку довгу нитку й мусила далеко вiдводити руку. пй добре, подумав Вiльгота, бо ┐й нiчого не шкода. Живе на цьому свiтi, то й добре. Ма║ сяку-таку стрiху над головою - на нове накриття. Бо вона баба. Присмокталася до нього - i все сво║ життя тiльки те й зна║, що смокче його, смокче... Ненавидiв ┐┐ зараз, але без тi║┐ злостi, яка iнодi в ньому проявлялася, - треба було моцi на злiсть, а вiн зовсiм ослаб. Коли палитимуть, то повиннi б не з одного краю заходити, а з обох бокiв почати, щоб швидше, щоб менше людей повислизало. Це ж, значить, кому судилося першому нюхнути димку? Дiдовi Катеринцi й Шамрайцi. Ну, дiд Катеринка таки свого доскочить, бо ж повинен уже колись доскочити оцей балакун, баляндрасник i реготайло, для якого нiчого на свiтi святого нема, який з усiх насмiха║ться i все висмi║, який у землю не вростав, а котився по нiй i котиться, мов перекотиполе. А Шамрайцi нiколи не таланило, то чого ж це ┐й аж тепер ма║ поталанити? Зi сво┐м першим чоловiком пожила пiвроку - та й не стало його: чи сам утопився в ополонцi, чи хтось турнув пiд лiд - до сього часу нiхто не зна║. За другим порозкошувала трохи бiльше, аж рiк, i вмер од сухот. Нiхто вже бiльше не сватався - побоювались чоловiки, що й вони довго не протягнуть, а гарна ж була Шамрайка, з хороби гарна!.. Бiля дiда Катеринки сидить Самiйло Турик - iз тих, що коли вже вхопляться за що зубами, то швидше без зубiв зостануться, нiж випустять. Самiйло сам голий, зате правду вже любить, так любить, що й тебе голим примусить ходити в iм'я то┐ сучо┐ правди. Еге ж, правдолюб!.. Вiн, мабуть, сам собi подоба║тся за свою чеснiсть, а якби не подобався, то й не гавкав би за не┐, авжеж, i тут ухитряються урвати кусок для себе!.. Хай горить!.. А бiля Шамрайки - хто ж це там? - ага, Тодось Бохонко, божий чоловiк, смирний, не говорить, а медом маже, а що вже церкву ту любив та |
|
|