"квген Гуцало. Мертва зона (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- пм, - вiдповiла Олена.
Йому хотiлося скочити, вирвати той кусень iз ┐┐ рук, розтоптати, але
вiн тiльки невiдривне дивився, як вона неквапливо, зi смаком пережову║.
Ковтнув слину i вiдчув, що також хоче ┐сти. Бо iз самiсiнького ранку
нiчого й на зуб не встиг покласти. Усе ще сердячись, встав, пiдiйшов до
столу й одрiзав хлiба собi. Найшов цибулину, почистив i, мочаючи в сiль та
хрумтячи, почав пережовувати.
- То, може, снiдатимеш? - поспитала Олена.
З'┐в одну миску кулешу, за нею ще - i не вiдчув ситостi. Знову хрумтiв
цибулиною. Уже недавнього гнiву на Олену не було, але страх не полишав
його iстоту. Страх тонесенькими цiвочками заповзав у його iстоту - сам
собi здавався великим решетом, повним тривожного весняного вiтерцю. I
голова його бiльшала, виростала в головi болiсна пустка, - раптом вiн iз
здивуванням подивився на цибулину, його занудило, - i вiн вiдклав ┐┐.
Невже згорить увесь куток?.. Пiймав себе на тому, що цiкаво б
подивитись на пожежу. Вдень, звичайно, воно не так грiзно й страшно
горить, як уночi, але ж це палахкотiтиме не одна хата, а весь куток,
яких-небудь вiсiмнадцять обiйстiв. Йому аж на душi потеплiло, коли уявив
те чорно-золоте пекло, отi двигтючi велетенськi вiхтi, що пожадливо
прагнутимуть сягнути неба i вишини трохи вкусити. Але нараз пригадав, що
бiда не обмине i його хати, що вона також обернеться на купу попелу, - i
стало йому нудно й млосно.
Олена взялася латати спiдницю. Засилила в голку довгу нитку й мусила
далеко вiдводити руку. пй добре, подумав Вiльгота, бо ┐й нiчого не шкода.
Живе на цьому свiтi, то й добре. Ма║ сяку-таку стрiху над головою -
задоволена, а коли позбудеться, то чекатиме, поки вiн, Iван, спроможеться
на нове накриття. Бо вона баба. Присмокталася до нього - i все сво║ життя
тiльки те й зна║, що смокче його, смокче... Ненавидiв ┐┐ зараз, але без
тi║┐ злостi, яка iнодi в ньому проявлялася, - треба було моцi на злiсть, а
вiн зовсiм ослаб.
Коли палитимуть, то повиннi б не з одного краю заходити, а з обох бокiв
почати, щоб швидше, щоб менше людей повислизало. Це ж, значить, кому
судилося першому нюхнути димку? Дiдовi Катеринцi й Шамрайцi. Ну, дiд
Катеринка таки свого доскочить, бо ж повинен уже колись доскочити оцей
балакун, баляндрасник i реготайло, для якого нiчого на свiтi святого нема,
який з усiх насмiха║ться i все висмi║, який у землю не вростав, а котився
по нiй i котиться, мов перекотиполе. А Шамрайцi нiколи не таланило, то
чого ж це ┐й аж тепер ма║ поталанити? Зi сво┐м першим чоловiком пожила
пiвроку - та й не стало його: чи сам утопився в ополонцi, чи хтось турнув
пiд лiд - до сього часу нiхто не зна║. За другим порозкошувала трохи
бiльше, аж рiк, i вмер од сухот. Нiхто вже бiльше не сватався -
побоювались чоловiки, що й вони довго не протягнуть, а гарна ж була
Шамрайка, з хороби гарна!.. Бiля дiда Катеринки сидить Самiйло Турик - iз
тих, що коли вже вхопляться за що зубами, то швидше без зубiв зостануться,
нiж випустять. Самiйло сам голий, зате правду вже любить, так любить, що й
тебе голим примусить ходити в iм'я то┐ сучо┐ правди. Еге ж, правдолюб!..
Вiн, мабуть, сам собi подоба║тся за свою чеснiсть, а якби не подобався, то
й не гавкав би за не┐, авжеж, i тут ухитряються урвати кусок для себе!..
Хай горить!.. А бiля Шамрайки - хто ж це там? - ага, Тодось Бохонко, божий
чоловiк, смирний, не говорить, а медом маже, а що вже церкву ту любив та