"квген Гуцало. Мертва зона (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Прокидаюся, а мiсяць через вiкно прямiсiнько на мене дивиться, i
такий жовтий-жовтiсiнький, як перезрiлий чиряк. I голос мо║┐ покiйно┐
матерi ще луною у вухах сто┐ть: "Ладнай клуночок i збирайся на той
свiт..."
Бiлi хрести ледве зводились над могилами. Пiвпарубка випростався - його
увагу привернув ледь чутний гуркiт машин, що долинав iз дороги, яка
ховалася за горбками. Повiтря ледь-ледь тремтiло вiд ┐хнього далекого
реву. Пiвпарубка глянув лiворуч, де попiд самим обрi║м мала слатися
залiзниця. Там над вибалком мушинi цятки заплямили полотно поля - зiгнанi
з усього села люди рили окопи.
Дедалi копалося легше - земля вже була м'яка, тхнула сухим перегно║м.
Дiд Катеринка узяв ┐┐ в пригорщу, подивився на не┐ ласкавими вицвiлими
очима, понюхав.
- Чорна, як життя наше, - сказав i сiйнув ту землю на снiг.
Пiдвiв голову Чернега, глянув на дiда й одвернувся. Прошепотiв сам
собi:
- Корову мою забрали...
Наповзав страх. Поволеньки-поволеньки, нiби мжичка в осiнню годину, вiн
оповивав душу, пригашуючи крихiтний вогник надi┐, що ледве жеврiв. Уже
боявся поткнутись на двiр - опустiлий, збезлюднiлий, лякав його ще дужче,
нiж недавня облава, яка обминула ┐хню хату, - дяка Юрковi! Таки зумiв
одвести небезпеку вiд батькiвського вогнища, таки не пограбували в нього
нiчого (щоправда, й грабувати не було чого, але ж...), не погнали окопи
рити разом з усiма, виставивши на глум i посмiховисько. Але не тiльки
боявся потикатися надвiр - остерiгався й до вiкон наближатися. Усе ходив
серединою хати, тримався ближче до печi, до глухих куткiв. А чи не залiзти
в штандари, часом зблискувало в головi, чи не згорнутись клубочком у
запiчку?
Знав, що ось-ось доведеться покидати хату, але не мiг вiдважитись на
це. Той страх, який вилазив iз кожнiсiнько┐ шпарки, яким захлиналося
довколишн║ мовчання, не мiг перемогти в ньому остаточно думки про те, що
все це - його, що вiн зрiсся зi сво║ю домiвкою, як зростаються з нею
цвiркуни, або павуки, або ж блощицi. Сподiвався, що тут обмине його лихо,
бо хата, наче рiдна, захистить його i вряту║, що вона вiддячить йому за ту
любов i догляд, за той клопiт, за тi руки, якi вiн до не┐ доклав.
Та й думалося, що, може, не палитимуть, розладиться в них там чи в
останню хвилю несподiване щось трапиться... Далi розмiрковувати
остерiгався, несподiване - та й годi, але i в тому несподiваному, якого не
випускала свiдомiсть, його вже повинен був захистити старший син Макар,
котрий пiшов iз червоними.
Олена перейшла вiд лiжка до столу, хотiла взяти нiж чи ложку - i вiн
насiв на не┐:
- Сядь каменем i не шастай менi, бо?..
Але вона таки взяла нiж, одрiзала скибку хлiба i, посоливши, почала
┐сти. Його це вразило невимовне - дивився, як розтуля║ рота, як пережову║,
як пiд зморшкуватою шкiрою в не┐ перекочу║ться борлак. Те, що ┐й зараз
закортiло ┐сти, вiн чомусь сприймав як образу, як глум. Уже не мiг
вiдiрвати од не┐ погляду, з кожною миттю все бiльше наливаючись слiпим
гнiвом.
- Що ти робиш? - прошепотiв.