"квген Гуцало. Мертва зона (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Проте дiд Катеринка вiдповiв ухильно:
- Десь вона ║...
- Де моя корова? - знову запитав Чернега.
- Не журiться, - докинув пiвпарубка, який також не вiдав про ту дивну
купiвлю, - пошука║мо вашу корову - i знайдемо.
- Хай вiддадуть менi рябу, - прошепотiв Чернега.
Дiд Катеринка знову перезирнувся з пiвпарубком - мовляв, чого тiльки на
свiтi не трапля║ться. Пiвпарубка запитав:
- А що це ви в мiшечку несете?
- Пашу для сво║┐ рябо┐...
- Хе-хе, - не стримався, щоб не осмiхнутись, дiд Катеринка. - То берiте
свiй мiшечок, пiдемо на цвинтар могилу копати. Земля ж тепер - мов камiнь,
┐┐ сокирою не вруба║ш, нiякою хоробою не вiзьмеш. То, може, доведеться
вогонь розкладати. От ваша лепешка й знадобиться - на пiдпал... Усiх
дядькiв на Соболiвцi половили, оце тiльки ми, непотрiб, i зостались. Одне
без ноги, друге без руки, а трете i з ногами, i з руками, а пуття нiякого
нема...
Чернега не питав, для кого могилу копати, пiшов за ними. А цвинтар той
недалеко, за горбком. На старому, що в селi бiля школи, вже ховати нема
де, стiльки там хрестiв i надгробкiв понапихано, то мiсце для нового
розсудливо вибирали - за селом од поля. Скiльки хочете копайте собi,
скiльки хочете ховайте - простiр i воля для мертвого чоловiка, бо ║ куди
цвинтар посувати. Повiтря пахуче й свiже, небо вгорi безмежне, як мисль, -
утiшайся цiлiсiньку вiчнiсть!
Пiшли помiж могилами мiсце вибирати. Дiд Катеринка скочив у замет по
пояс, вилiз - i:
- Давайте там, де бiльше снiгу. Там ма║ бути земля м'якша. Ти, Олексо,
хмизу пошукай, бо без вогню позагиба║мо.
Почали тут землю цюкати, а вона - видзвоню║, гупа║, гехка║, тiльки не
пiдда║ться. Одлетить яка скалка, та й годi, - закоцюбло все, таке вже
неприступне, хоч сльозами поливай, аби вiдм'якло. То пiвпарубка таки
вогонь розклав. А помочi з того - ну на пiвпучки, бо горiти не горить,
вiтер односить полум'я, i рук не нагрi║ш, бо димом тим крутить, як чорт
помелом. Одвернувся пiвпарубка - воно й погасло, знову витягуй трут i
кресало, вимолюй ту iскрину в кременя. А добре-таки, що лепеху мають, без
не┐ i на такий вогонь не спромоглися б.
- Зимою вмирати - найгiрше дiло, - гомонить дiд Катеринка. - Зимою
землi не вгризеш. От весною земля пухкенька, але ж умирати весною жалко.
От i не придума║ш, коли воно краще... Як не крути - на одно виходить:
кепсько вмирати.
Поки пiвпарубка ще раз бiгав по паливо, полум'я знову погасло. То вiн
уже почав його викопаною землею обтушковувати, щоб не зслизало за вiтром.
Коли закущилися язички, вiн зiгнувся низько над вогнем, губи нахололi
хотiв одволожити - i раптом одсахнувся: привидiлися в рудуватому блиску
полум'я очi Галинi. Морозцем дернуло по душi, i зразу ж той морозець
пом'якшав, розвеснiло. З несподiваною пiдозрiливiстю озирнувся - Чернега,
згорбившись та з лиця помертвiвши, цюкав колуном землю-матiнку в
непiддатливi груди, а дiд Катеринка по-гороб'ячому метушився поруч,
намагався вколупнути заступом. I говорив спiвучим та тоненьким, майже
жiночим голоском.