"квген Гуцало. Мертва зона (Укр.)" - читать интересную книгу автора

само Чернегу по лобi, - i всi рушили далi, зареготавши. Чернега сидiв на
снiгу й не мiг устати: геть-чисто знесилiв од злостi. Пролетiла над ним
ворона, каркнула.
- Дур-р-рна! - обiзвав ┐┐ Чернега. I, наче та ворона винувата в чомусь
була, помахав кулаком.
Та раптом його наче що вкололо. Почав приглядатись до гурту, що вже
вiддалявся, але нiчого не мiг розгледiти. Схопився i, забувши мiшечок
зоставити, пошкутильгав навздогiнцi. Треба було поспiшати, то вiн зразу ж
упрiв i проказував уголос: хе, хе, хе! - наче тим хеканням допомагав собi.
З гурту його помiтили, мадяри позупинялись i реготали, за животи беручись.
Сво┐ також не могли втриматися од смiху - нiколи ще не доводилося бачити
дядька Чернегу таким кумедним.
- А корову мою... вiддайте! - крикнув Чернега, шкутильгаючи до худоби з
набитим лепехою мiшком. - Що мо┐ дiти ┐стимуть, га? - питав, нi до кого не
звертаючись i простягаючи руки до рогiв рябо┐.
В гуртi перестали смiятись. Пiдскочив до Чернеги рудобровий конво┐р,
турнув - i чоловiк упав разом зi сво┐м мiшком. Непорозумiло подивився на
ворогiв, на сво┐х людей, на худобу, що обнюхувала голу дорогу. Наче хотiв
запитати - що ж це дi║ться, невже це правда? - але так нiчого й не
запитав. I навiть не пробував звестися - знову знесилiв од образи й од
лютi, i зiр його стьмянiв, i весь свiт навколишнiй видався велетенським
бiльмом, крiзь яке ледь-ледь проступали постатi з розмитими обрисами...
Отямився трохи тодi, коли поблизу вже нiкого не було, схлипнув - i раптом
почав гарячково одчiплювати свiй протез. Одчепивши, схопив обома руками,
пильно розглядав (хiба ж це помiч, та це ж бiда, це горе його!)- i
спересердя почав молотити ним усе навколо: i замерзле груддя, i кiзяки, i
снiг.
- Ось тобi! Ось тобi! - приказував, невiдомо що картаючи i що б'ючи.
Захекавшись, одкинув протез - та й згорбився бiля свого мiшка, не чуючи
холодно┐ землi пiд собою й нi про що не думаючи: мав зараз не голову, а
пустирище, по якому наче аж перекочувалося смiття та курився давкий димок
од спаленого бур'яну.
Так його й запримiтили пiвпарубка та дiд Катеринка. Спершу боялися
пiдходити - зупинились оддалiк i розмiрковували, що б то могло бути. Не
звiр же, мабуть, бо хiба звiр пiд таку годину до села навинеться, йому
тепер безпечнiше ховатись по яругах. Очевидно, людина, та й не з чужих, бо
хiба нiмцi свого кинули б?
- Це ви, Луко? - запитали в один голос, наблизившись.
Чернега навiть не глянув на них. Попросив глухувато:
- Подайте менi дерев'янку.
Пiвпарубка подав йому дерев'янку.
- Поможiть...
Помогли й припасувати, бо в дядька вже руки не слухалися - так
задубiли, що пальцi мало не хрускали. Чернега встав - i заточився, то його
пiдтримали.
- Де моя корова? - запитав майже пошепки.
Дiд Катеринка глянув на пiвпарубка, той - на дiда Катеринку. Пiвпарубка
пiдморгнув крадькома дiдовi - мовляв, не тiльки чоловiк собi руки-ноги
мало не поодморожував, а й розуму вiдбiг. Бо хто ж не зна, що скiльки не
живе Чернега, нiколи не мiг собi на корову отягнутись.