"квген Гуцало. Мертва зона (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Яблунi стояли байдужi, вишнi - заспанi. Прогуркотiла машина по вулицi,
а яблунь не розтривожила; провели когось поза тином, а вишень це не
розбудило. Й пiвпарубка не розбурхало, нiби не тутки вiдбувалось,
хтозна-де. Чого вiн сюди прибiг? Чи його кликали, що вiн прибiг? Скiльки
вже сюди ходить, а його ж i разу не запрошували. Усе в цiй хатi до нього
байдуже. I яблунi... Ех, якби оживити зараз Галину матiр, якби зiбрати все
здоров'я сво║ докупи - i ┐й у вуста вдихнути. Аж кулаки постискував од
безсилля.
Зойк розiтнув тишу. Пiвпарубка наче сiконули ножем по тiлу. Галя
приклала до рота долоню, немов хотiла затамувати той крик, що рвався з
грудей. Пiвпарубка повiльно, немов чужими ногами, пiшов до тапчана. Iшов -
i побоювався йти, бо не хотiв, щоб справдилось його передчуття.
Меланка вже лежала з заплющеними очима. Галя взяла ┐┐ за руку й
шепотiла:
- Мамо... мамо... мамо...
Так минуло з пiвгодини, а може й бiльше. Оте "мамо" крапля за краплею
падало в Олексину голову i дзвенiло там, мов у лункiй пустцi. З кожною
тi║ю краплею тiло його мертвiло - ну наче зовсiм у нього не було тiла.
- Пiду до дiда Катеринки, - обiзвався пiвпарубка.
Й не доказав. Забракло снаги, щоб доказати. Аж згодом:
- Земля тверда...
I ще перегодом:
- Вiзьмемо сокиру, ломок... Якось викопа║мо...
Галя впустила материну руку, вражено дивилась на нього. Видавалася
такою лихою, аж старою. Поспитала надсилу:
- Про що ти?
- Могилу ж.
Вона немов спитувалась утямкувати - iз усiм свiтом щось недобре ко┐ться
чи вона збожеволiла?
- Ти... про що?
Вiдчув, що вгруза║ в долiвку.
- А хiба...
- Ти вже хочеш ┐┐ закопати? Вона ще оживе! Оживе!.. Геть! Щоб тут ноги
тво║┐ не було!
- Галю...
- Совiстi не ма║ш! Чого сто┐ш? Га?.. Оживе!..
Неквапно повернувся й з опущеною головою почвалав геть.
Iз Соболiвки гнали кiлька корiвчин, кiлька дiвчат, а ззаду - п'ятеро чи
шестеро дядькiв - серед них i Юхима - iз заступами. Не такi вони й дядьки,
щоб крiпкi та при здоров'┐, але кращих i не позоставалось, а окопи копати
й такi зможуть, лиш тiльки присилувати треба. Чернега прямував од берега,
начебто й не знав i вiдати не вiдав, що ко┐ться на кутку, нiс собi мiшечок
лепехи за плечима. То до нього два мадяри кинулися, привели до гурту,
погнали з усiма. Попереду - худоби кiлькоро хвостiв, за нею кiлькоро
дiвчат, яких iз печi постягували, зi схованок, а за ними вже дядьки.
Чернега спершу тюпав у гуртi, а потiм кинув мiшок об дорогу, сам бiля
нього опустився, - не пiду, мовляв, далi, бо на чому ж це я пiду?
Метнулись до нього, хотiли прикладами пiдняти, то котрийсь iз полiца┐в
пiдкотив йому штанину, дерев'яний протез показавши. Рудобровий,
вузьколиций мадяр недовiрливо щиколоткою постукав по дерев'яшцi, потiм так