"квген Гуцало. Мертва зона (Укр.)" - читать интересную книгу автора

на грудях, нiби вмирати зiбралась. Непорушний зiр втупила в стелю. Синцi
на щоках, садна на лобi робили ┐┐ страшною. Галя одвернулась до вiкна,
закривши обличчя долонями. Пiвпарубка спинився бiля тапчана й силкувався
заглянути в очi жiнки. Але тому, що погляд був спрямований угору, нiчого
не мiг прочитати в ┐┐ зорi. Олекса, опустивши голову, одiйшов убiк i
задивився у друге вiкно - на крислатi яблунi, що тримали на гiллi бiлi
пелехи iнею. В хатi корчилась, беззвучно конала тиша. Врештi Галя не
витримала, кинулась до матерi, нахилилась над нею:
- Обiзвiться...
Меланка тiльки повiками змигнула, i знову ┐┐ погляд втупився в сволок,
по чорному тлi якого вирiзано химерне лапате листя. Галя й собi хутенько
зиркнула туди, нiби сподiвалась щось побачити, але зразу ж одвернулась i
прикусила губу. Наблизився пiвпарубка, але дивився вже не так непорозумiло
й розгублено, як перше, а сердито й насуплено.
- Озвiться, мамо!
- Води...
Проте, коли Галя принесла води, пити не змогла. Струмочки побiгли по
пiдборiддю, по ши┐, стукала зубами об вiнця кухля.
- Хто ж це ┐┐? - запитав Олекса.
- По мене приходили, а я ж у погребi. Не знайшли, то ┐┐ почали
мордувати. Отой Юрасьо, що до мене колись учащав. Вiн же й поклявся - коли
не в могилу мене зведе, то в Нiмеччину спровадить... Сиджу я, картоплею
присипана, а менi наче хтось нашiпту║: вийди, вийди! Знала, що облава, а
не всидiла. Заглянула в хату - нiкого, надвiр - мати на снiгу лежить. Я й
не спам'яталась, як ┐┐ на плечi звалила й сюди. Говорю до не┐, а вона
мовчить. Мабуть, багато кровi збiгло, мабуть, не тiльки печiнки, а й дух
вiдбив.
Одвернулась, щоб не бачив, як скривилось ┐┐ лице. Пiвпарубка торснув за
плече:
- Мати кличе.
Меланка й справдi намагалась так ворухнути рукою, нiби пiдкликала до
себе. Дочка прудко скочила, з надi║ю почала вглядатись у зжовклi,
змертвiлi риси лиця.
- Сховайся в погрiб, - шепотiла Меланка, - сховайся...
- А й справдi, - почув той шепiт пiвпарубка. - А я побуду бiля не┐.
- Е-е, нi! - мало не скрикнула Галя. - Не хочу в погрiб, годi вже з
мене. Я там сидiтиму, а тут... - i не доказала.
- Вони тебе, дочко, з'┐дять, - шепотiла Меланка. У головi ┐й
наморочилось, туманилось. - Благословенна ти в жонах... i благословен
плiд... чрева твого...
Пiвпарубка катував себе зараз у думках, що нiчим не може зарадити,
допомогти. Що життям покараний - стояти й спостерiгати, бо чужим ранам, як
i власним, не допоможе нi доторк, нi слово, винуртуване з глибини, нi
подих, переповнений спiвчуттям. Пiвпарубка стояв i з кожною хвилею все
бiльше обертався на стужавiлий клубок, в якому до краю понапиналися нерви.
- Галю, - пiдiйшов до дiвчини, виразом очей кажучи бiльше, нiж словами,
- послухай матiр...
- А-н! - гнiвно стенула плечима.
- Галю...
- Чого тобi?