"квген Гуцало. Мертва зона (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Жiнко! Чого ти сто┐ш, як iз хреста знята, придумай що-небудь!..
- А як же без ясел? - кинуло котресь iз дiтей.
- За яслами затримки не буде, тiльки б ┐┐ прив'язати. Ну, думай, жiнко,
думай. Я корову на хазяйство привiв, а ти хоч скажи, як ┐┐ прив'язати.
- Припни поки що до дилюки, ген вилiзла iз стiни.
- Можна й до дилюки, ряба плохенька, не повинна б сказитись та за цю
дилюку нашу хату в свiти затягнути.. Ану киш, дiти! Ще котре зурочить, то
молочниця до┐тись перестане. Жiнко, бери дiйницю!
Звiсно, дiйницi в них не було, то мусила взяти горщик.
- Яка ж ти в мене! - з досадою зiтхнув Чернега. - Взяла горщик! Та хiба
горщика для наших дiтей вистачить?
Метнулась назад до хати - i повернулася з макiтрою.
- Ой-ой-ой! - розвiв руками Лука. - Ну добре, макiтри для дiтей
вистачить, а для нас iз тобою?! Нарештi побачив у ┐┐ руках вiдро - i:
- Спершу було так. А ти ж його хоч сполоснула? Мусила бiгти сполоснути.
Чернега бубонiв докiрливо:
- Хiба вона б змогла без хазя┐на? Де ┐й без мого ока! - I знову до
жiнки: - А вим'я промивати дума║ш, га?
I ось перша цiвочка молока вдарилась об денце, розприскалась,
зацяткувавши голубуватими плямами вiдро. Дiтлашня поприсовувалась ближче,
кожне намагалося зазирнути всередину - i вони безмовно, тихцем почали
вiдштовхувати одне одного, тручати лiктями, плечима. Рот у кожного
напiврозтулений, погляди горiли жадiбнiстю - дiти чи не вперше в життi
чули, як шумить свiжоздо║не молоко. А мати ┐хня також прислухалась до того
шуму, бо нi дiйок, нi вим'я, нi сво┐х рук не бачила - все заслали сльози,
все оповив туман.
Несподiвано i дiти й мати повернулись до Чернеги, який, узявши руки в
боки, реготав. Нiхто втямити не мiг - чого ┐хнiй батько смi║ться. А той не
вгавав, смiявся iз заплющеними очима, а коли на хвилю розплющив ┐х, звiдти
так i сiялись чи то вогнистi остюки, чи то веселi iскри.
Ряба мукнула. Чернега повернувся до не┐, погладив мiж рогами i,
ковтнувши той солодкий та сипкий смiх, мовив:
- Корову ма║мо.
Мовив так, нiби щойно, в цю останню хвилю, переконався, що корова таки
справдi його, що корова не в чужому хлiвi, а в його ж таки коморi, що
до┐ть ┐┐ його жiнка, що зiбрались навколо його дiти.
- Наша... корова!.. - проказав затинаючись. - Це ж не пропадемо тепер,
як люди будемо! - Усе ще гладив i лоскотав ┐┐ мiж рогiв. - Ми навiть
корiнчика ┐й не поклали ┐сти, а вона молоко да║. Розуму в не┐ - ого
скiльки! Та вона менi тепер замiсть дочки буде.
- Таке скажеш... - несмiливо заперечила жiнка.
- Ти, Катерино, доглядай ┐┐, а я подамся до ставу. Там лепехи торiшньо┐
нарву, посiчемо, запаримо, бо не буде вона тобi голодна до┐тись. Еге,
ряба?
У закутку взяв мiшечок - i гайда через садок, потiм через город - i вже
в лозах, а ще трохи пройти, то й став лежить, бiленький, мов скатертина.
Пошукати бiля берега, то можна дечого назбирати; звичайно, не абияко┐
пашi, але на кращу хiба можна й сподiватись? Та ще посеред зими? Кращу
треба з лiта запасати, з осенi; ну, попереду в них ще не одне лiто та
осiнь, а до роботи вiн нiколи не був силуваний, - буде в них i сiнце, i