"квген Гуцало. Мертва зона (Укр.)" - читать интересную книгу автора

вiдчувати мороз, як i перестала чути сво┐ задубiлi ноги. Було в тiй тишi
щось п'янке, був солодкий хмiль, - i мозок бабин став засинати, стало в
ньому пригасати все, мерхнути, вкриватися гливим попiльцем. Вронила
зачамрiлу голову на колiна й заснула.
- Я, Тетяно, ще не старий, - говорив Юхим, сидячи на ослонi й мнучи
шапку. - Може, й пiдтоптаний, це так, багато ж випало ноги бити i на
плечах носити, але не старий.
- А хто тобi каже...
- Я все наново хочу почати. Жити - наново, парубкувати - наново! Бо
дурень був, думав - сьогоднi не живу, то завтра поживу. А дзуськи! День
минув - i дулю показав iз маком. Не треба вiдкладати, бо прийде ота
костомаха з косою - i дрантя не посклада║ш, щоб на той свiт зладнатись.
- Авжеж, ти в мене парубкувати почнеш! - кепку║ Тетяна, яка вже так
добре зна║ свого чоловiка, як вiн i сам себе не зна║. - Коли б я тебе не
оженила на собi, то й досi б у старих дiвках сидiв та придане збирав.
- Ти? - ошелешено пита║ Юхим. На якийсь час у нього вiднiма║ мову, вiн,
вибалушившись, дивиться на жiнку, i, крiм великого здивування, на його
лицi нема║ нiчого.
- А хiба ж нi? - вiдчувши, що ┐┐ зверху, далi кпинить Тетяна. -
Огинався бiля мене, як кiт бiля сала, а зачепити не смiв.
- Не смiв?! - тiльки й годен перепитати чоловiк.
- Бо не смiв!
- А хто тебе на вечорницях у Явдошки Дундички притиснув був у темному
кутку, га?
- Хiба так тиснуть?! - кольнула жiнка.
- А хто тебе лапав бiля корiвника?
- Хiба так лапають?! Одважився аж через два роки пiсля отих вечорниць.
I то якби не залив собi пельку сивухою, хiба осмiлився б?
- Ех! - злiсно видихнув Юхим. - Ти все це так верзеш, нiби запам'ятала!
- Бо запам'ятала. Стiльки доброго й було в мо║му життi. Знаю навiть те,
що ти попiд вiкнами ходив уночi. Батько мiй усе хотiв тебе дрючком
оддухопелити, але я не дала. Знала, що коли такого дурня, як ти, прожене,
то вже другого й на мотузку не притягнеш.
Вони сварились уже не раз, але таке вiн чув уперше.
- Ти... вiдьма! - прошепотiв.
- Еге ж, вiдьма, - безпечно згодилась вона. - Причарувала, а
вiдчарувати нiяк не можу.
- Вiддавай мо┐ штани! - крикнув.
- Зняти з тебе й тобi ж вiддати?
- Тетя-яно-о! - протягнув погрозливо.
- Що, Юхиме? - вона iз удаваною ласкою.
- Не крути з мене вiрьовку, бо перекрутиш - i лусне.
- Ти вже, Юхиме, давно луснув.
- Вiддай менi сорочку!
- А ти хiба без сорочки?
- Тетя-я-яно-о-о! - протягнув тонесенько, мало не зверескнув.
- О, кувiка║!.. Ще, диви, з голосу спадеш, то що робитимеш?
- Який це тебе гедзь укусив? Ти ще нiколи такою не була! - тупав
ногами. - Вiддай штани! Вiддавай сорочку! Вiддавай усе мо║, нiчого не
залишу, навiть найменшого лаха!