"квген Гуцало. Мертва зона (Укр.)" - читать интересную книгу автора

теплим борошном, що лоскотатиме нiздрi. Але ж... чи буде в людей принести
що-небудь на помол?.. А зараз тхне мишами, холодом, злежаним порохном, i
ген на вiкнi павутиння бахмате погойду║ться.
Аж до пiдборiддя пiдтягла баба ноги, зiщулилась, щоб затишнiше було, й
задрiмала. Та зразу ж рипнув сердитий снiжок пiд ногами в пiвпарубка - i
вiн уже до млина ввiйшов. Занепоко║ний, мабуть, украй був, бо пробiгся з
одного кутка в другий, на бабу й кра║чком ока не скинувши, потiм спинився,
наче роздумував. Косоокий, з розтягнутою шворочкою довгих вуст, у млинових
холодних сутiнках вiн був схожий на людину, котра замишля║ щось недобре.
Бабу вразила перемiна в його поведiнцi та й виразi обличчя, i вона, з
обачностi, полапала, чи близько ┐┐ торба, й пошкодувала, що забула костур.
- Де ж ви були? - спитав, зловивши ┐┐ погляд.
- Скрiзь ходили мо┐ нiженьки, i скрiзь вiйна та холод.
- А в нашому селi що бачили?
- I тут вiйна та холод.
- Ет!.. Це ж ви iз Соболiвки йшли?
- Вигнали мене, окаяннi, з хати. Добра жiнка притулок дала, а собаки
понабiгали, гавкати почали, за ноги хапали...
- Якi собаки?
- Я й пiшла, бо не стану ж з ними гризтись, а в них автомати...
- Ага, нiмцi й полiца┐, значить! - нетерпеливилось йому. - Ну-ну!
- Перед господом усi рiвнi. I настане час, що будуть вони гарчати й
кусатись.
- Якi ж ви! - тiльки рукою махнув пiвпарубка. I вискочив надвiр.
Мабуть, знову роздивлявся по боках. Мотря торбу свою ближче пiдсунула й
спiдницею накрила - так надiйнiше. Тут зразу ж пiвпарубка назад ускочив.
Лице його полютiшало, перекривився, мов чемерицi об'┐вся, - й знову мiсця
собi не знаходить. То туди скочить, то сюди, i все легко так, по-котячому.
Врештi став - i до не┐:- Що ж там, на Соболiвцi, га?
- I так менi нiженьки заболiли, так рученьки заболiли, що стала я на
мiстку перепочити. Був би в мене костур, то...
- Ви скажiть, що там тi собаки робили?
В ┐┐ зорi тремтiло по сльозливiй жаринцi.
- Чи не били нiкого, чи з собою не забирали? - допитувався.
Жарини перемiнили барву - iз золотистих обернулись на зеленкуватi, та й
годi.
- А до Меланки ви не заходили? Нiяко┐ там дiвчини не бачили? Говорiть,
чи у вас мову одiбрало? - вже сердився пiвпарубка.
Мотря, мабуть, злякалась, бо зморшки ┐┐ затремтiли, стала бубонiти
скоромовкою, наче слова пережовувала. Намагався щось зрозумiти з того
бубонiння, проте нiчого не втямив. Бо торочила прошачка про церкви, про
храми, про ге║ну огненну, про ранкову росу на молодiй травi. Зiр ┐┐
тьмянiшав, застилався густою каламуттю, а руки тремтiли, ворушились, наче
все ще розшукували хтозна-де забутий костур.
Пiвпарубка тiльки плечима знизав.
- Ви тут сидiть! - крикнув, нiби вона глуха. - Можете й на шламбон отой
запертись iзсередини.
Й пiшов. Мотря сидiла з приплющеними очима. Поступово заспокоювалась,
перестала бубонiти. Мертва тиша, пропахла старим борошном i курявою,
огортала ┐┐. Тiло вiд холоду дерев'янiло все дужче, але вона вже перестала