"квген Гуцало. Мертва зона (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Та й задивилась перед собою - рiчка не широка, не хтозна-яко┐ глибини, а
проте своя вода ║ в селi, i ген млин сто┐ть пiд вербами. Вони позапинались
бiлими хустками - старi й молодшi, стрункi й дуплавi; й наче
позажурювались, та все ж гуртом, немов укупi журитись легше. На горбку,
бiля чи║┐сь клунi, ялина висока вродливо чорнi║, зелене хутро на нiй iз
сивим, срiблястим полиском, що так i вабить зiр. I - безлюдно кругом, нiби
повимирало все, нiби в норах попричаювалось. Тiльки iз Соболiвки ось
якийсь лемент чи то крик долинув - i знову вигулю║ться моторошний спокiй.
Мабуть, непереливки комусь... Заплющила Мотря з Торбою очi, а коли
розплющила, крiзь сльозовиння побачила, що наче хтось iде берегом.
Приглянулась, а таки справдi йде: i не чоловiк, i не хлоп'як, а так,
сказати б, пiвпарубка. Шапка з обiрваним вухом, благеньке пальтечко з
обшарпаним заячим комiрцем. Та й смiхотливий, мабуть, бо пiд ноги дивиться
- й усмiха║ться, нiби щось веселе там бачить.
- Драстуйте, - сказав пiдiйшовши. Та й дивиться на не┐ з цiкавiстю, як
на якусь прояву, чи що. - Замерза║те, еге?
Мотря з Торбою не вiдповiла, то вiн знову:
- Коляду║те чи щедру║те? Ану, яку щедрiвочку зна║те? Чи просто руку
простяга║те?
Еге, з балакучих оцей i не чоловiк, i не хлоп'як, а так - пiвпарубка.
Тiльки чого це в нього лiвий рукав метля║ться, немов там саме повiтря? На
вiйнi начеб не встиг побувати, щоб там йому одчикрижило, але хiба пiд лиху
годину не загубиш там, де й не сподiва║шся?
- Та не бiйтесь мене, тiтко, я не з клятих, - пожартував пiвпарубка, i
на його татаркуватому лицi позмi┐лась гримаса.
- Захляла я... - мовила Мотря.
- Такi молодi - й захляли, - все ще намагався розвеселити пiвпарубка чи
то ┐┐, чи то самого себе.
- Посидiти б...
- То ходiмо до мене у млин, - запрошував. - Там хоч i не нагрi║тесь,
зате посидiти посидите.
А й справдi, чому б не пiти, коли добра людина просить. Дибала слiдом,
намагалася ступати у його протопти, але пiвпарубка йшов сягнисто, хоча й
не швидко. Мотря помiтила на кущi калини червоний кетяг, не скльований
горобцями, i простягнула руку, щоб зiрвати. Пiвпарубка зупинився й стежив
за нею - не може дiстати, хоч як тягнеться.
- Нащо це вам? - поспитав, зiрвавши кетяг i подаючи ┐й.
- Скрiзь ходжу, то, може, комусь знадобиться, - й поклала калину в свою
стару, латану-перелатану торбу.
Уже переступила порiг у млинi, коли пiвпарубка раптом зупинився. До
його слуху долинув лемент iз ближчого кутка, на якому тополi стояли високi
й срiбнi, як палаючi свiчки. I зразу ж по шляху прогуркотiла машина, за
нею друга - й позникали в глибокiй вулицi, за тинами та за хатами. Тiльки
димок синенький повився над повi║м, та наче аж сюди смородом перегорiлого
бензину вiйнуло.
Хлопець надворi зостався, щось там видивляючись, а Мотря у млин зайшла.
Сiла на старих мiшках порожнiх пiд стовпом, що пiдпирав стелю. Тихо.
Зача┐вся старий млин, завмер, - вода тобi не плесне, не шелесне. Це отак
вiн спатиме аж до весни, поки крига скресне, а потiм тут колеса
загримкотять, вода заспiва║ i люди по-бджолиному загудуть. Запахне зерном,