"квген Гуцало. Мертва зона (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Пiдiйшов Юрко. Таке насуплене, з посоловiлими очима, губи з досади
покусу║, щоб тебе холера кусала й не вiдпускала.
А що вже сердитий - нiби не когось вiн хоче загнати в Нiмеччину, а його
самого оце женуть.
- То не призна║тесь?
- Чи ти не бач, що нема? Сам скрiзь шукав.
- То не призна║тесь? - сiка║ться й сiка║ться.
- В Нападiвцi...
- Кому ви говорите!
Вiдчула, що течуть по щоках сльози. Юрко скривився й одвернувся: губи
сiпались, немов його щойно скривдили i вiн силку║ться затамувати образу.
Раптом Юрко розмахнувся i вдарив Меланку. Спершу не вiдчула болю,
зiницi ┐┐ застигли, наче позамерзали.
Нi, не зiницi, а двi ненависнi, спопеляючi скалки. Якби скрикнула, чи
що, то, може, вiн би ┐┐ бiльше не бив, а то ж мовчала, вуста зiмкнувши, -
i Юрко, лихий, став бити ┐┐ носаками. Меланка згиналась, згиналась, а
потiм i звалилась додолу. Нiмець в окулярах усе ще рожевим язиком лизав
снiг. Староста дивився в небо, на хмари, що густою повстю нависли над
селом.
Юрко зосереджено хекав. Знав, що добре допiк чи не кожному в сво║му
селi, знав, що не буде йому пощади, - й вiд того не тямився. А коли йому
кiнець, то хай i всiм. Вiн себе ще покаже, назавжди запам'ятають!..
Нарештi перестав бити - зняв шапку, витер спiтнiле чоло. Вже трохи
заспоко┐вся i був задоволений. Поспитав глумливо:
- То в Нападiвцi?
Меланка щось прошепотiла, але нiхто нiчого не почув.
- Ви зiтха║те, тiтко, еге? - кепкував Юрко. Вона щось знову
прошепотiла, i вiн нагнувся, щоб почути.
- Хай би я тебе... ще маленьким... була задушила, - ледь-ледь
прохрипiла Меланка, i на ┐┐ губах запухирилась кров'яна пiна.
Знову озвiрiв Юрко, знову замiрився, але стримав його староста:
- Побережи кулаки, бо день попереду. Та й чоботи пошкодуй сво┐,
порватись можуть.
Меланка чула, як порипу║ пiд ┐хнiми ногами... Усе далi й далi, вже за
ворiтьми. Снiг, на якому лежала, зцiлював ┐┐, освiжав. Так вона лежала,
хотiла було пiдвестись, але подумала, що це ж доведеться зi снiгу
вставати, i не зважилась. Тiла свого не вiдчувала, а в головi починала
шумiти рiка. Бiгла та рiка по камiнню, дзюркотiла по пiску, сплескували на
нiй хвилi, i Меланцi здавалось, що бiжить рiка з кожною миттю все швидше,
дзюркотить усе гучнiше, ось-ось пiдхопить ┐┐ й понесе, закрутить.
Мотря з Торбою притомилась. Задишки в не┐ нема, ядухи також нема, а ти
ж дивись - забива║ дихання. Нема чим дихати, то хоч бери i святу землю
гризи, щоб якось ту спрагу вдовольнити. Бувало, захлявши, зiпреться на
костур, погибi║ так, погибi║, то воно наче й вiдпустить, наче й полегша║.
А це ж, як на зло, i костур свiй забула в чужiй хатi. А щоб сiсти на
землю, то не сядеш, бо снiг, зима... Зiтхнула, а й зiтхання не помогло...
Хоч би деревце яке, хоч би пеньок поблизу - нема║.
Нiчого не росте мiж селом та Соболiвкою, довгим, як мотузок, кутком, що
вiдбiг од села.
Зiйшла поволеньки в ярок, тут уже притулилась до поренчат на мiсточку.