"квген Гуцало. Мертва зона (Укр.)" - читать интересную книгу автора

до вуха чи то кiзяк, чи то яка iнша хороба причепилась.
"Ну й запопадливий же ти, Юрку, чом я тебе малим не задушила, коли ти
по мо║му подвiр'ю бiгав, коли ти з мо║ю Галею грався? I що тобi та Галя
лихого заподiяла, що ти ┐┐ слiди винюху║ш?"
- Пiднiмiть ляду, - наказав Самець.
Хотiла не скоритись, але таки зiгнулась над лядою. Взялася за клямку,
тягне до себе - не може пiдняти. Чи то так ляда поважчала, чи то в не┐
руки вiднялись... Тодi Самець одтрутив ┐┐ плечем, сам легенько пiдняв - та
й став спускатись по драбинi. Меланка не чула свого тiла. Яби ж вони,
проклятущi, усi втрьох залiзли в погрiб, то можна б зачинити, а там - що
буде, то буде. Але ж i Галя тамки, не зачиниш...
Юрковi уста скривилися в глузливiй посмiшцi. Та зразу ж стер той посмiх
- i до Меланки:
- Хiба я не знаю, що ви, тiтко, хитрi? Ви такi, що самого чорта
пiддурите...
Але вона не чула, що вiн каже. Всi║ю iстотою слухала - що там у
погребi. Так зiщулилася вiд страху, що сама собi здавалась не бiльшою за
горошину. Ну, зовсiм маленькою, такою, що могла непомiтно скотитися вниз,
туди ж таки, в погрiб...
Голова з погреба стала показуватись, плечi, руки. А Меланка боялася - i
все шукала Самцевi очi, щоб заглянути в ┐хню помережану червоними жилками
пустку. Зустрiлись поглядами - i спершу ноги в Меланки дрiбно дрiбно
затремтiли, далi ж раптово задерев'янiли. Бо прискали з його очей лукавi
iскорки, але якiсь наче прихованi, обережнi. Обтрусив колiна, мовив:
- З голоду не повиннi померти, бо бараболi трохи ма║те...
Юрко докинув:
- Та й сало, мабуть, десь ║ заховане.
"Заховане. Бо хiба ти мало його залив за шкуру менi та людям? Пiд
шкурою мо║ю заховане".
- Огiрки у вас гарнi в дiжцi, - зовсiм спокiйно вiв староста. - Чи не
позичили б менi з макiтру?
- А чого ж...
Нiмець усе ще принюхувався до вишнево┐ гiлки. Був на його худорлявому,
обтягнутому восковою шкiрою обличчi такий вираз, наче його нiчого тут не
обходило. Щоправда, руку не знiмав iз автомата - нi тодi, як у хату
зайшов, нi зараз.
Юрко вийшов надвiр, почав обтрушувати палiччям загату - не iнакше як
схованки дошукувався. Але Меланцi вже трохи вiдлягло на душi - хоч камiнь
ще й лежав на грудях, проте немов полегшав. Одним оком дивилась, як там
Юрко пiд хатою товчеться, а другим - за Самцем стежила. Зна║ чи не зна║?
Не може бути, щоб не помiтив, бо вiн хiба ж одну дiвку до тих дойчiв
запроторив? Хiба ж одного парубка заслав на каторгу? О, пiшов до хлiвця,
але тiльки на порозi постояв, бо, мабуть, зна║, що нiчого вже там не
знайде, навiть якби кожну соломинку сво┐ми пальцями перебрав. О,
повернувся, на не┐ дивиться - i так дивиться, що... Йде. До не┐ йде. Пiшла
назустрiч - i само вихопилось:
- У мене ж i яблука квашенi ║... Самець непорозумiло глипнув. Голубий
прищик на його носi од холоду побiлiв i наче аж побiльшав.
- Може, i яблук принести? - допитувалась.
- Та не треба, - гмукнув староста. - У мене вдома влежанi ║.