"квген Гуцало. Мертва зона (Укр.)" - читать интересную книгу автора

у покiйникiв. У Меланки сама рука пiднiмалася, щоб перехреститись, але
жiнка тiльки водила долонею по припiчку, нiби порох витирала. I все
дивилась на Самця - жердинистого такого, на тичкуватих ногах та з
голубуватим прищиком на дзюбатому носi.
- Як ся ма║те, кумо? - поспитав Самець, начебто жартома поспитав, а
лице як було замерзлим, то так на ньому нiчого й не здригнулося.
"Вже й кумою стала, вже й породичались", - подумала Меланка, а вголос:
- Та так, як i наш похресник.
Господи, треба ж було змовчати! I що це ┐┐ за язик смикнуло?.. Бо цей
Самець хiба одну людину на той свiт спровадив. Та вiн i комара ладен
задушити тiльки за те, що той на цьому свiтi живе, а якби ще спробував
укусити...
- Авжеж... - несподiвано згодився Самець i змiряв ┐┐ важким поглядом -
та таким важким, наче надгробний камiнь ┐й на груди поклав. - А це що за
проява? - i кинув на Мотрю з Торбою, що вже не куняла, а сидiла рiвно,
дивлячись на прибульцiв неклiпливо i спокiйно.
- Прошачка... Божа людина...
- Всi ми божi, - розважливо сказав Самець. Зиркнув на образ у кутку, а
тодi вже рiвним голосом наказав Мотрi: - Ану век!
Вона слухняно пiдвелась i поволеньки подалась через хату. Нiмець в
окулярах не так посторонився, як одсахнувся вiд не┐, i в його навдивовижу
прозорих очах схлюпнувся й затремтiв блакитний острах. На лобi збурилося
двi зморшки, а коли прошачка вийшла й тi зморшки розгладились, то
залишились замiсть них двi тремтячi борозенки. Нiмець непорозумiло глипнув
на Юрка, далi на Самця, поправив окуляри i з перебiльшеною увагою втупився
в Меланку.
- Нема║ пошестей нiяких у селi, то нанесуть... - буркнув староста,
немов тими пошестями був найбiльше заклопотаний.
- Де дiвку свою сховали, кажiть! - це Юрко.
Усе ще гладила долонею припiчок, а по спинi одна мурашка прудко
побiгла, лоскочучи колючими лапками, а за нею - i друга навздогiнцi.
- Хiба ж не шукали? - зiтхнула.
- Ви, тiтко, признавайтесь, бо ми до вас не свататись прийшли. Прийдемо
свататись - тодi й жартувати будемо.
- Нема ┐┐, в Нападiвку до родичiв три тижнi тому подалась. Самi ж
бачите, що нема.
Нiмець, мабуть, нiчого не тямив, бо дивився хоча й насторожено, але
трохи дурнувато. В Юрка ж були не очi, а ножi, i вiн тими ножами не тiльки
Меланчине живе тiло рвав, а й душу ┐┐ краяв. Самець не втрачав рiвноваги -
розглядався по кутках, наче для цього й прийшов сюди.
- Коли знайдемо, буде вам погано, - знову Юрко.
- Та вже ж... краще не буде, а що гiрше - то, мабуть, теж не буде.
Юрко, рiшучий, зазирнув пiд тапчан, потiм - на пiч. Одслонив вiко
скринi, туди-сюди перевернув полотно, що дно прикривало. Розкарячився - i
в штандари по плечi залiз. Нiчого не побачив, але взяв коцюбу й коцюбилном
там поворушив, лиха година тобою б ворушила, коли ти так стара║шся!
- Пiдпiлля в хатi нема нiякого?
- Чи ти не зна║ш? Яке пiдпiлля, коли глиняна долiвка...
Подерся на горище, лiхтариком там присвiчував, щось перекидав, лаявся
крiзь зуби, а злiз назад - весь у павутиннi, порохном притрушено брови, а