"квген Гуцало. Мертва зона (Укр.)" - читать интересную книгу автора

переiнакшитись. Це ж для мо┐х дiтей - здоров'я. А коли забирати? Зараз?
Ого! Жiнко, а налигач у нас ║? Пiди пошукай, бо як же без налигача? Нi,
нi, треба на сво║му вести.
- Пиши розписку, - нагадав Вiльгота. Чернега не забарився з розпискою.
Дiстав iз ковбашки пошматовану книжку, вирвав останню, до половини чисту
сторiнку. Щось написав i тицьнув Вiльготi. Той прочитав i, згорнувши,
сховав на грудях.
- Де ж дiйниця? - метушився Чернега. - А де налигач? - Губи його
тремтiли. Бiгав по хатi, не знав, де присiсти. I знову до Вiльготи: - Ви
┐┐ ще не до┐ли сьогоднi зранку?
- Та ще нi.
- А не ялова вона у вас? До бугая водили?..
- Чи ти, Луко, не зна║ш?
- Знаю, знаю, але ж хочеться ще раз перепитати. То водили?
- Водили...
- Жiнко, ти чу║ш? Це ж вона приведе теля. Теля виросте, можна буде
продати!..
Жiнка слухала його - й не обзивалась. Тiльки свiтила широким,
виснаженим зором. Здавалось, нiби все те вiдбува║ться поза ┐┐ свiдомiстю,
а вона як задумалась про сво║, то й передумати не може.
- Отже, так, - i далi гарячкував Чернега, - поставити знайдемо де.
Хлiва нема, то нехай i в коморi побуде, однаково комора порожнiсiнька. А
там щось i злiпимо для не┐. Чи не так, жiнко:
Вона все ще мовчала. Та господар i не чекав ┐┐ вiдповiдi - говорив про
сво║:
- Буде молоко - можна й на базар понести, все якась копiйчина мiж
пальцiв крутитиметься. Дасиш людям сиру, а вони ж тобi вiддячать - те
миску борошна принесе, друге жменю крупи чи пшона. Не пропадемо!
"А таки не без кебети чоловiк, - осмiхнувся внутрiшньо Вiльгота. -
Такий з пiсочку стулить хатку-дiрку, поселиться там зi сво║ю мурашвою, та
ще всi й щасливими будуть".
- То ходiмо, - квапив Чернега, думаючи про те, що поки та корова в
чужому хлiвi, доти вона й чужа, а заведе до себе - власна, не чия-небудь!
Вiльгота виходив iз хати, опустивши голову, наче боявся глянути по
боках. За ним веселий, аж слiпий од радостi, хутенько перебирав ногами
Лука, та раз у раз зупинявся, бо майже на галоп переходив, випереджаючи
гостя i тручаючи його то грудьми, то плечем. Дiтлашня хмарою посунула за
ними. Наступали одне одному на ноги, спотикалися. Нарештi, розхристанi,
босi й голомозi, поставали аж за порогом i стежили, як молоденьким,
розгарячiлим пiвником скаче i скаче навколо сусiда ┐хнiй батько.
Вийшла й мати надвiр. Руки в не┐ чомусь тремтiли, то посплiтала пальцi,
щоб хоч трохи вгамувати дрож.
Тiльки Юхим подався до сво║┐ горобейки - чи по сорочку забуту, чи по
штани, як тут без стуку дверi одчинились i разом iз морозом до хати
ввалився староста Самець iз Юрком Вiльготою, а за ними й нiмець в окулярах
("Як же це вони йшли, що я й не побачила, й не почула? Мабуть, Юрко
провiв, бо вiн тут кожну бадилинку зна║, а вже яка дiрка в тинi, то вiн ┐┐
й продирав"). Меланка дивилась на Самця, а бачила усiх трьох. Усi вони
були якiсь насупленi, з сiруватими обличчями - наче аж глевкими. I губи
┐хнi глевкi, й погляди, а що вже лоби - то такi тьмянi й холоднуватi, мов