"квген Гуцало. Мертва зона (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Чого тобi? - визвiрився, вловивши в ┐┐ голосi жаль. - Нiхто про
смерть не дума║, але готовим бути треба.
- Чи ж з нами буде гiрше, нiж iз людьми? Таж i Юрко...
- Що Юрко?! Всiм одне вготоване, нiхто не вiдкрутиться, коли що... Тут
нi Юрко не поможе, нiхто...
- Якби ж корову де сховати. Бо так берегли ┐┐, так ховалися з нею, а
може пропасти... Це якби подумати...
- Думай чи не думай, а багато не надума║ш. Треба щось робити - то
найлiпше думання...
Босi й голi отi Чернеги, а живуть весело. I чого, здавалося б,
тiшитись? Ну чого радiти, скажiмо, самому Чернезi? Що в нього молотарка
ногу вiдiрвала, бо, пiдпивши, залiз туди, куди твереза людина не тiльки
свою, а й чужу ногу не встромить? Або чого радiти Чернежисi? Здоров'я в
не┐ не таке вже й мiцне, а дивись - щороку по дитинi, а в урожайнi роки -
то й по дво║. Робочих рук у хатi не хтозна-скiльки, а годувати усi тi роти
треба, щодня в пельку щось мусиш покласти. Щоправда, й дiти бiдовi: його
наче й доглядати не треба - само себе догляда║, само й на ноги спина║ться
ще перед роком, само собi i ┐сти знайде - чи листок квасцю весною, чи
яблуко i стручок гороху влiтку. До роботи всяко┐ беручкi, силувати не
треба, це так, але ж... юрмовисько яке!
Зупинився на хвилю Вiльгота в чужих сiнях - зирк одним оком на ляду до
погреба, другим на драбину, прихилену до стiни. Жердка висить на
мотузочках, на жердцi - однiсiнька пiр'┐нка здрига║ться вiд протягу. Та й
з горища пусткою вi║, бо якби яка в'язка сiна, то ще з осенi продали б, не
втерпiли б. А в погребi коли ║ ще трохи на денцi картоплi та бурякiв, то
добре, бо може тiльки пiвтора корiнця й лежати вiд бурякiв та недогризена
мишами шабатурка з-пiд моркви.
О, вже почули, що хтось у сiнях ║, вже хтось бiжить до дверей. Узявся
за клямку - зразу ж i розчинилось перед ним. Темненька, як галченя,
дiвчинка засвiтила на нього чорним зором. Вiльгота вiдсторонив ┐┐, ступив
у хату.
- Доброго ранку.
Хоч у хатi стояли гамiр та шарварок, проте його помiтили, почули. Жiнка
вiд печi, господар з лежанки, дiти хто звiдки (з тапчана й з-пiд тапчана,
з-за столу, з-пiд лави, з печi, зi скринi, з припiчка, з-за материно┐
спiдницi та з-пiд материно┐ спiдницi) - всi дивились на гостя з цiкавiстю,
аж наче переполошено. Нiхто у вiдповiдь не побажав Вiльготi доброго ранку,
i вiн, важко ступаючи, пiдiйшов до ослона, витер долонею, сiв. Скакнув
поглядом по хатi - все в нiй говорило про нестатки, убогiсть, а потiм
поманив пальцем оту дiвчинку, що стрiв на порозi. Дiвчинка й не думала
пiдходити. Вiн поманив ще раз - i вона, дивлячись спiдлоба, повiльно
пiдiйшла. -Мабуть, думала, що матиме якийсь гостинець. Проте Вiльгота
незграбно погладив ┐┐ по головi й усмiхнувся. Всмiхнувся так, як би то
чорна земля всмiхнулась - невмiло, без тепла. Дiвчинка насупилась i
вiдбiгла вбiк.
- Ха-ха-ха, - зареготав рипливим смiхом Чернега. На запитливий сусiдiв
погляд нiчого не вiдповiв, але смiятись перестав.
Був це крутолобий балакучий чоловiк, якого по-вуличному звали Пiвтори
ноги. Тi прiзвиська взагалi чiплялись до нього легко, як реп'яхи до
собачого хвоста, але так само легко й вiдставали. Свого часу його звали