"квген Гуцало. Мертва зона (Укр.)" - читать интересную книгу автора

сокирою колупати таке старе, що не тiльки нiс забивало смородом, не тiльки
в горлi давким квачем стояло, а навiть очi ядуче ви┐дало. Ого, як
заков'язло! I не тiльки гнiй заков'яз, а й сморiд... На якусь хвилю
одверталась, бо в головi наморочилось, потiм знову бралась. Гною не
шкодувала. Хоч би й де його подiти, однаково не пропаде, у землю ляже та
вдобрить ┐┐.
Вже таки розвиднiлось, i Вiльгота, набравши перший мiшечок отого
смiття, неспiшне почимчикував надвiр. Став i розглядався по боках, наче
роздумував, куди податись. А насправдi ж вишукував тотим оком, чи нiхто
часом не бачить його. Нi, коли нiкого нема, то не треба й квапитись.
Скинув мiшечок додолу, дiстав тютюну, скрутив цигарку, закурив. Це ж не
може бути, щоб нiхто його не побачив - iз Меланчиного вiкна чи з
Чернежиного. Тi Чернеги спершу переговорять мiж собою, що, мовляв, дядько
Вiльгота сто┐ть iз мiшком у себе на обiйстi, а тодi вже почнуть одне за
одним надвiр вибiгати, щоби зблизька глянути. О, так i ║. Середульше
вискочило, босоноге, сто┐ть на порозi, сюди стрiля║-зирка║ вибалушеним
чорносливом та й зразу - круть i до нужника подрiботiло, аж снiг закурiв.
Ну, значить, ось i сам Чернега вийде...
- Доброго ранку, сусiде! - першим привiтався Вiльгота, коли вийшов
Чернега, стукнувши об порiг дерев'яним протезом i блиснувши в його бiк
соковитим, давно дозрiлим чорносливом очей.
- Як живеться, як можеться? - поспитав Чернега. I тут же на свого
середульшого насiв, що вертав iз нужника. - Ти чого, харцизяко, босий
бiга║ш? Знову будеш менi бухикати?
- Та ви ж самi казали, тату, що мене нiяка хороба не бере...
- Ага, воно ще й на батька зiпа║!
- А що ж я взую, коли однi чоботи в хатi - та й тi на вас...
- Отакi ниньки дiти, - сказав Вiльгота, коли середульший, схопивши
запотиличника, шаснув повз батька в сiни. - Ти йому те, а воно тобi
iнше... А ми ж оце надумали трохи почистити на горищi й попiд хатою, то я
смiття виношу... Став посеред подвiр'я та й думаю: куди ж його висипати?..
- А ти, Iване, не думай. Висип у рiв - та й край.
- Наче й невдобно сипати в рiв, бо багато всякого мотлоху завелось...
- Можна i в глиняники, тiльки це далекувато.
- Отож i я думаю туди, - зрадiв, почувши про глиняники, Вiльгота. - А
далеко, то що я пороблю...
- А чого ж це ви посеред зими?.. Та й у свято...
- Де ще те свято, аж увечерi. Бог простить, вiн усе проща║... Тiльки як
отаке нехлюйство в хатi i коло хати, то на душi важко.
- Та неси вже, Iване, бо чи ж те смiття варте, щоб про нього стiльки
торочити?
Закинув Вiльгота мiшечок на плечi, подався з двору. Бач, як той Чернега
куснув його: не варто стiльки й балакати. Так куснув, нiби здогаду║ться
про щось. Але добре, що сусiд заговорив першим про глиняники, а не вiн,
Iван... I за свято згадав... Мабуть, щось закрада║ться йому в голову,
почне стежити, вiн такий, то тре обачнiшим бути.
Походив над глиняниками туди-сюди, вибираючи глибшу яму, таку, щоб убiк
була вибуртувана. Потiм пiдняв високо мiшок i висипав повiльно. Мовляв,
дивiться, кому охота пiдглядати! Висипав - та й подибав назад. А вже за
другим разом не просто собi мiшечок нiс iз самим тiльки смiттям та