"квген Гуцало. Мертва зона (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- А в кого не забрали, то стеря║ здоров'я по ямах та льохах, куди воно
буде судне! Оце як подумаю, що поженуть дитину, то ладна руки на себе
накласти, щоб не вiдати й не чути...
Юхим совався на лавi й позиркував на Мотрю з Торбою. Хотiв поговорити
про Галю, але при цiй хiба поговориш? Авжеж, божа це людина, божа, але
чужа! Таки змовчав, ковтнувши слова, що на язик просились. I про сво║ вже:
- Ми таки з Тетяною горнята потовкли, а я повiявся - i нiчого не взяв
iз собою.
- А-а-а... - тiльки й протягла Меланка, маючи сво║ на думцi.
- Бо в чому ходитиму? I сорочки ж усi там зостались, i штани. Що з нею
вдвох настарались - подiлимо, що мо║ - заберу.
Меланка нiчого не вiдповiла, дивилась у пiч, i по ┐┐ лицю скакали, а то
рiвно блищали блiдi спалахи вогню. Зiр стуманiв, i в живих застиглих
сльозах заворушились золотi iскрини.
- Хату вдвох ставили, - правив сво║┐ Юхим, - подiлимо безпремiнно. Жити
там не житиму, то зможу половину розiбрати або ж продам комусь. Та нi,
краще, либонь, розiбрати й на другому мiсцi поставити.
- Тю на тебе, - глухо, з самих грудей, заговорила Меланка. - А в чому ж
Тетяна житиме, коли ти пiвхати повалиш?
- А то менi голова болить про це? - всмiхнувся безпечно Юхим. - Стелi
не буде, то долоню проти дощу наставлятиме.
Мотря з Торбою знову задрiмала й пробурмотiла крiзь сон:
- ...милiсть же моя яко облак утреннiй... Юхим кинув на не┐ хутеньким
поглядом, але зразу ж i заспоко┐вся. З пришелепуватих та блаженних
дивуватись не треба, бо то хiба вони говорять, то ┐хнiми вустами злиденна,
згорьована доля обзива║ться.
- Згрiбай, Олено, смiття. Згрiбай усе й на горищi, i в коморi, i в
хлiвi, й те, що попiд хатою.
Не питала - навiщо. Знала, що рано чи пiзно про це довiда║ться, що ┐┐
Iван щось задумав. Розуму в нього, може, й небагато, зате твердий i
темний, в нього, коли вже там що заквасити, то неодмiнно вибродить. Та й
нащо людинi багато розуму? Хiба тi, що мають його багато, такi вже й
вдатнi до всього, такi вже й удачливi? Де там! З розумом тим ще лиха
наберешся, бiди всяко┐, бо розум без гордостi не ходить, а гордiсть без
честi не дню║ й не ночу║. Нащо вже лiпше - хитрiсть. I громада за хитрiсть
не зневажа║, а поважа║, то й собi ж од не┐ нiякого збитку нема.
Гребла те смiття на горищi. Ще де яке сiнце чи лепешка, то вiдкладала
вбiк, бо хто зна, як воно та що, а зима ж надворi й корову годувати якось
треба. Всяку пилюку драпаком докупи мела, потерть визбирувала, бо ж за
роки позбиралося чимало. А потiм сяйнуло ┐й у головi: господи, це ж коли
все палитимуть, то хiба сiно не згорить чи лепешка? Все димом пойметься,
все за вiтром пiде. Здушило ┐й груди... Щось тре буде придумати, бо коли
рятувати, то все рятувати.
Потiм у коморi порпалась. Ну, тут багато не назбира║ш. Присвiчувала
каганчиком, вимiтала павутиння по кутках, порохняву. Ось борошенце
просипалось - жаль його збирати й до смiття валити, це ж для курей можна
щось зготувати... I знову сяйнуло ┐й: не шкодуй, жiнко, бо погорить усе!
Але... не могла саму себе подужати, не могла не шкодувати.
Вишпортувала вилами гнiй з-пiд корови. Зимою не дуже й чистили, холодно
ж, а як-не-як у гною теплiше лежати. Вибравши свiжiше, почала лопатою та